Олександр Грін "Пурпурові вітрила"

Ось і Лонгрену, матросові «Оріона», міцного трьохсот-тонного брига, на якому він прослужив десять років і який любив більше, ніж син інколи любить рідну неньку, довелося кинути службу. А сталось усе так. Одного разу, навідавшись вряди-годи додому, моряк не побачив, як завше ще віддалік, на порозі будинку свою дружину Мері, що сплескувала руками, а тоді щодуху кидалася назустріч. Натомість, біля дитячого ліжечка – нової речі в маленькій Лонгреновій домівці – стояла схвильована сусідка. – Три місяці я ходила за нею, старий, – мовила вона, – поглянь на свою донечку. Серце Лонгренові завмерло, коли чоловік схилився над ліжком й побачив восьмимісячне створіння, що зосереджено споглядало його довгу бороду, потім сів, спустив очі й заходився крутити вуса. Вус був мокрий, як у зливу. – Коли вмерла Мері? – запитав він. Жінка розповіла сумну історію, раз у раз замовкаючи, щоб зворушливо побавити дівча, й щокроку запевняючи, що Мері в раю. Варто було Лонгренові заглибитись у подробиці, як рай видався йому трохи світлішим за якусь дровітню, тож подумав моряк, що вогонь звичайної лампи – коли б вони наразі були разом, утрьох – правив би за незамінну втіху для жінки, яка відбула до незнаного краю. Місяців три тому господарські справи у молодої матері були вкрай кепські. З грошей, залишених Лонгреном, добряча половина пішла на лікування після важких пологів, на турботи про здоров’я немовляти; нарешті втрата незначних, але необхідних для життя коштів змусила Мері попросити в борг грошей у Меннерса. Той тримав трактир-крамницю, і його вважали багачем. Мері пішла до нього о шостій вечора. Годині о сьомій оповідачка перестріла її на дорозі до Лісса. Заплакана й засмучена Мері сказала, що йде до міста заставити обручку. Вона докинула, що Меннерс погоджувався дати грошей, але ж за це вимагав кохання. Отже Мері нічого не домоглася. – У нас удома порожнісінько хоч покотися, – кинула вона сусідці. – Сходжу-но я в місто, і ми з дівчам сяк-так перебудемося, доки не повернеться чоловік. Погода того вечора була холодна й вітряна; дарма оповідачка переконувала молодицю не ходити до Лісса на ніч: «Ти змокнеш, Мері, мрячить, а вітер, так і дивись, принесе зливу». Щоб сходити до міста з приморського села, потрібно не менше трьох годин швидкої ходи, та Мері не послухала оповідачку. «Досить мені колоти вам очі, – зауважила молодиця, – вже й без того нема майже жодної родини, де я не позичила хліба, чаю чи борошна. Заставлю каблучку, та й годі». Вона сходила, вернула додому, а назавтра занедужала: жінка лежала у гарячці й марила; негода й вечірня мжичка вбила її двостороннім запаленням легенів, як сказав міський лікар, нагодившись на виклик добротливої оповідачки. Вже за тиждень одне місце на двоспальному ліжку Лонгрена порожнювало, а сусідка переселилася в його будинок глядіти й годувати дівчинку. Їй, самотній удові, це було завиграшки. До того ж, – додала вона, – без такого нерозуменяти нудно. Лонгрен поїхав до міста, звільнився, попрощався з приятелями й вирішив плекати маленьку Ассоль. Доки пискля не трималось як слід на ногах, удова жила в матроса, заступаючи сирітці мати, аж ось прийшла мить, коли Ассоль уже не простяглася на долівці, занісши ніжку через поріг, і Лонгрен рішуче оголосив, що тепер він сам усе робитиме для дівчинки, і, подякувавши вдові за невгамовне співчуття, зажив самотнім життям удівця, зосередивши всі помисли, надії, любов і спогади на маленькій істоті. Грошей по десяти роках мандрівного життя на руках у чоловіка лишилося негусто. Він став до справи. Незабаром у міських магазинах з’явилися його іграшки – майстерно зроблені маленькі моделі човнів, катерів, однопалубних і двопалубних вітрильників, крейсерів, пароплавів – одне слово, того, що він близько знав, що, з огляду на характер праці, почасти заміняло йому гуркіт портового життя й мальовничий труд плавань. У такий спосіб Лонгрен заробляв стільки, щоб жити в межах помірної економії. Нетовариський з природи, він, після смерті дружини, ще більш замкнувся й дедалі частіше тікав од людей. Іноді на свята його бачили в трактирі, але бувалий моряк ніколи не сідав, а похапцем перехиляв за стійкою склянку горілки й ішов геть, коротко кидаючи навсібіч «так», «ні», «здрастуйте», «прощай», «нічогенько собі» – на всі звертання й кивки сусідів. Гостей він не терпів, тихо спроваджуючи їх не примусом, а такими натяками й вигаданими обставинами, що відвідувачеві не залишалося нічого іншого, як вимислити якийсь привід, аби, бува, не засидітися. Зрештою, він і сам ні до кого не ходив; отож між ним і земляками постало холодне відчуження, і коли б робота Лонгрена – іграшки – залежала від справ села більше, на плечі йому лягли б значно важчі наслідки таких взаємин. Товари і харчі купував він у місті – Меннерс не міг би похвалитися навіть пачкою сірників, купленою в нього Лонгреном. Так само він сам порався по господарству й терпляче проходив невластиве чоловікові складне мистецтво вирощування дівчинки. Ассоль було вже п’ять років, і батько посміхався чимраз м’якіше й м’якіше, поглядаючи на її нервове, добре личко, коли, сидячи в нього на колінах, дівча трудилося над таємницею застебнутого жилета або потішно виспівувало матроських пісень – диких ревовіршиків. Передані дитячим голосом ці пісеньки, в яких до того ж частенько бракувало «р», наводили на думку про танок якогось ведмедя, прикрашеного блакитною стрічечкою. У цей час сталася подія, тінь якої, впавши на батька, лягла й на дочку. Була весна, рання й сувора, як зима, проте по-інакшому. Тижнів на три припав до холодної землі різкий береговий норд. Повитягувані на берег рибальські човни лежали на білому піску кілем догори, наче величезні риби, що світили своїми спинами. У таку погоду жодна душа не наважилася б рибалчити. Хіба вряди-годи погляд вловлював посеред єдиної вулиці якогось бідолаху, що вийшов з дому; холодний вихор, вганяючись із берегових пагорбів у порожнечу обрію, перетворював «відкрите повітря» на суцільну тортуру. З усіх димарів Каперни з ранку до вечора курило, тим-то на круті дахи лягав дим. Але ці дні норду виманювали Лонгрена з його теплого будиночка частіше за сонце, що за доброї години закидає море й Каперну покривалами повітряного золота. Лонгрен виходив на місток, який спочивав на довгих рядах паль, і край цього дощатого молу довго курив люльку, роздмухувану вітром, дивлячись, як оголене біля берегів дно димиться сивою піною, а та щосили квапиться слідом за валами, гуркотливий біг яких до чорного, штормового виднокраю наповнює простір табунами фантастичних гривастих істот, які мчать у розгнузданому лютому розпачі до далекої розради. Скиглення й клекіт, ревуча стрілянина величезних злетів води й, здавалося, зримий струмінь вітру, який смугує околиці, – таку силу мав його рівний пробіг, – давали змученій душі Лонгрена ту притертість, приголомшення, що, зводячи горе до неясного суму, діє до пари глибокому сну. Одного такого дня дванадцятирічний син Меннерса, Хін, помітивши, що батьків човен б’ється під кладками об палі, ламаючи борти, пішов і сказав про це батькові. Тільки-но почався шторм; Меннерс забув витягти човна на пісок. Отож він зараз же подався на берег і побачив край молу Лонгрена: той курив, стоячи спиною до нього. На березі, крім них двох, не було ані душі. Меннерс рушив кладками, спустився на середині в сповнену скаженого плюскоту воду і відв’язав шкот; стоячи в човні, відчайдух вирішив пробиратися до берега, хапаючись руками за палі. Про весла він забув, і тієї ж миті, коли, заточившись, Меннерс не встиг схопитися за найближчу палю, сильний удар вітру жбурнув ніс човна від кладок у бік океану. Тепер навіть, витягнувшись на всю довжину тіла, Меннерс не дістав би найближчої палі. Вітер і хвилі, гойдаючи човен, несли його у згубний простір. Опинившись на слизькому, Меннерс хотів було кинутися у воду і поплисти до берега, але припізнився з рішенням, – човен-бо вертівся вже геть поряд із кінцем молу, де немала глибина води й лють валів обіцяли неминучу загибель. Між Лонгреном і Меннерсом, що його несло в буремну далечінь, був щонайбільше десяток сажнів ще рятівної відстані, адже на кладках під рукою в Лонгрена висів, згорнутий у моток, канат з уплетеним в один його кінець грузилом. Ти м канатом послуговувалися у негоду, коли треба було пристати, – тоді-таки його просто кидали з кладок. – Лонгрене! – закричав смертельно наляканий Меннерс. – Чого стоїш, як пеньок? Бачиш, мене несе; кидай причал! Лонгрен мовчав, спокійно дивлячись на метання Меннерса в човні, хіба що дим з його люльки жбухнув іще сильніше, і він, забарившись, вийняв її з рота, щоб краще бачити, що діється. – Лонгрене! – волав Меннерс. – Хіба ти мене не чуєш, я гину, рятуй! А проте, Лонгрен і пари з рота не пустив; здавалося, він не чув розпачливого крику. Поки човен не віднесло ген-ген, так що слова-крики Меннерса ледь-ледь долітали, він навіть із ноги на ногу не переступив. Меннерс ридав від жаху, заклинав матроса бігти до рибалок, благати на допомогу, обіцяв гроші, загрожував і сипав прокльонами, але Лонгрен лише підійшов ближче до самого краю молу, щоб не відразу спустити з ока метання й стрибки човна. «Лонгрене, – зачув він глухе, як, сидячи всередині, хтось розібрав би, що йому кричать з даху, – рятуй!» Тоді, набравши повітря й глибоко вдихнувши, щоб вітер не вкрав жодного слова, Лонгрен крикнув: – Вона так само просила тебе! Думай про це, поки ще живий, Меннерсе, і не забудь! Тоді крики стихли, і Лонгрен пішов додому. Ассоль, прокинувшись, побачила, що батько сидить перед тьмяною лампою в глибокій задумі. Почувши голос дівчинки, що кликала його, він підійшов до неї, міцно поцілував і прикрив збитою ковдрою. – Спи, мила, – мовив він, – до ранку ще далеко. – Що ти робиш? – Чорну іграшку я зробив, Ассоль, – спи! Наступного дня тільки й мови було в капернянців, що про зниклого Меннерса, а на шостий день привезли його самого, умирущого й лютого. Розповідь нещасника швидко облетіла околишні сільця. Меннерса носило до вечора; коли він уже був виснажений до решти, щоразу налітаючи на борти і дно човна, і витримав страшну боротьбу з скаженими хвилями, які вперто загрожували викинути в море збожеволілого крамаря, його підібрав пароплав «Лукреція», який ішов у Кассет. Застуда й зворушення жаху загнали Меннерса на той світ. Бідолаха прожив трохи менш сорока восьми годин, поклявши Лонгрена всіма нещастями, можливими на землі й в уяві. Розповідь Меннерса про те, як матрос споглядав його загибель і відмовився допомогти, промовиста тим більше, що бідолаха ледве дихав й стогнав, уразила жителів Каперни. Не кажучи вже про те, що мало серед них було тих, хто міг пам’ятати образу, тяжчу, ніж ту, що її вчинено Лонгренові, і побиватися так сильно, як побивався він до кінця життя за Мері, – їм було бридко, незрозуміло, вражало їх, що Лонгрен мовчав. Мовчки, до своїх останніх слів, кинутих навздогін Меннерсові, Лонгрен стояв; стояв нерухомо, строго й тихо, мов суддя, виявивши глибоку зневагу до Меннерса – щось більше за ненависть було в його мовчанні, і це всі відчували. Якби він кричав, виказуючи жестами або метушливістю зловтіху, або в якийсь інший спосіб – свій тріумф, зауваживши розпач Меннерса, рибалки зрозуміли б його, але він вчинив інакше, аніж чинили вони – вчинив переконливо незрозуміло й цим поставив себе над іншими, словом, зробив те, чого не прощають. Ніхто вже не кланявся йому, не подавав руки, не скидав на нього знайомим привітним оком. На віки вічні залишився старий осторонь сільських справ; хлопчаки, вгледівши його, кричали навздогін: «Лонгрен утопив Меннерса!». Та він і вусом не моргнув. Так само, здавалося, моряк не помічав і того, що в трактирі або на березі, серед човнів, рибалки замовкали при ньому, сахаючись мов зачумленого. Випадок з Меннерсом закріпив досі неповне відчуження. Сповнившись по вінця, воно викликало пекучу взаємну ненависть, тінь якої впала й на Ассоль. Дівчинка зростала без подруг. Зо два-три десятки її однолітків, які жили в Каперні, просоченій, як губка водою, грубим родинним началом, за основу якого правив непохитний авторитет матері й батька, перейнятливі, як усі діти на світі, раз і назавжди викреслили маленьку Ассоль зі сфери свого заступництва й уваги. Відбулося це, зрозуміло, поступово, завдяки напучуванню й окрикам дорослих набуло характеру страшної заборони, а потім, посилене пересудами й кривосуддям, перетворилося в дитячих головах на страх до матроської домівки. До того ж замкнутий спосіб життя Лонгрена дав волю тепер істеричній мові плітки; подейкували, що матрос, мов, десь когось уколошкав, і відтоді його не беруть служити на судна, а сам він похмурий і відлюдькуватий, адже «його гризе нечисте сумління». Граючись, діти гнали Ассоль, щойно дівчинка наближалася до них, обкидали болотом і дражнили, кидаючи в обличчя, що батько її їв людське м’ясо, а нині фальшує гроші. Наївні її спроби з кимось потоваришувати раз по раз закінчувалися гірким плачем, синцями, саднами й іншими проявами громадської думки; врешті-решт дівчинка вже не ображалась, але часом, однак, питала батька: – Скажи, чого нас не люблять? – Е, Ассоль, – говорив Лонгрен, – хіба вони вміють любити? Любити треба вміти, а на це вони якраз і нездатні. – Як це – вміти? – А ось так! Він брав дівчинку на руки й міцно цілував сумні очі, що мружилися від ніжного задоволення. Найчастіше Ассоль розважалася, залізаючи вечорами або у свято до батька на коліна, коли старий, відставивши банки із клейстером, інструменти й відклавши незакінчену роботу, сідав, скинувши фартуха, відпочити, із люлькою в зубах, – й, крутячись у дбайливому кільці батьківської руки, чіпала різні частини іграшок, розпитуючи про їхнє призначення. Так зачиналася своєрідна фантастична лекція про життя й людей – лекція, у якій, з огляду на колишній спосіб життя Лонгрена, випадковості, випадок назагал, – дивовижні, неймовірні й незвичайні події посідали чільне місце. Лонгрен, називаючи дівчинці ймена снастей, вітрил, предметів морського побуту, поступово захоплювався, переходячи від пояснень до різних епізодів, у яких грали свою роль то поземна катеринка, то стернове кермо, то щогла або певний різновид човна тощо, а від окремих ілюстрацій цих переходив до широких картин морських мандрівок, вплітаючи забобони в дійсність, а дійсність – в образи своєї фантазії. Ту т з’являлася й тигрова кішка, вісниця корабле-трощі, і наділений даром мовлення морський півень, піти проти наказів якого означало збитися з курсу, і «Летючий Голландець» із шаленим своїм екіпажем; прикмети, примари, русалки, пірати – словом, усі байки, що ними моряки розважаються на дозвіллі в штиль або забившись до улюбленого шинка. Розповідав Лонгрен також про тих, хто вижив у кораблетрощі, про тих, хто здичавів і згубив дар мови, про таємничі скарби, бунти каторжників і про всяку всячину, і дівчинка слухала його уважніше, ніж, далебі, хтось прихиляв своє вухо до Колумба, коли той уперше розказував про новий материк. «Ну ж бо, кажи ще», – просила Ассоль, коли Лонгрен, замислившись, замовкав, і засинала в нього на грудях з головою, повною чудесних снів. Також за велику, завжди матеріально суттєву втіху дівчинка мала появу крамарчука з міської іграшкової крамниці, що охоче купувала роботи Лонгрена. Щоб загодити батька й уторгувати зайве, чоловік брав із собою для дівчинки кілька яблук, солодкий пиріжок, жменю горіхів. Торгуватись Лонгренові було не до вподоби, отож зазвичай старий просив справжню вартість, а крамарчук зменшував. «Ех, ви, – казав Лонгрен, – та я цілісінький тиждень сидів над цим ботом. (Бот був п’ятивершковий.[1]) Глянь-но, що за міцність, а углиб, а доброта? Бот цей п’ятнадцять чоловік витримає, хоч би у негоду». Кінчалося тим, що тиха метушня дівчинки, яка муркотіла над своїм яблуком, позбавляла Лонгрена стійкості й бажання сперечатися; він ішов на поблажку, а крамарчук, набивши кошик чудовими, міцними іграшками, ішов, посміюючись у вуса. Всю домашню роботу Лонгрен робив сам: колов дрова, носив воду, розпалював грубу, готував, прав, прасував білизну й, окрім усього цього, устигав працювати задля грошей. Коли Ассоль виповнилося вісім років, батько навчив її читати й писати. Тепер іноді він брав дівча із собою в місто, а з часом при нагоді міг послати одну, якщо треба було забрати гроші в крамниці чи занести товар. Це траплялося не часто, хоча Лісс лежав усього за чотири версти від Каперни, але дорога до нього йшла лісом, а в лісі багато чого може налякати дітей, окрім фізичної небезпеки (її, щоправда, важко зустріти так близько біля міста, проте на оці мати-таки не завадить). Тим-то лише в гарні дні, вранці, коли хаща обабіч дороги повнилася сонячною зливою, квітами й тишею, так що вразливості Ассоль не загрожували фантоми уяви, Лонгрен відпускав доньку до міста. Якось, посеред такої подорожі до міста, дівчинка присіла край дороги, щоб з’їсти шматок пирога, покладеного в кошик на сніданок. Помалу жуючи, перебирала вона іграшки; дві-три з них мала бачила вперше: їх Лонгрен змайстрував уночі. Одна така новинка являла собою крихітну гоночну яхту; біле суденце розпустило червоні вітрила, зроблені з окрайків шовку, що ним Лонгрен обклеював пароплавні каюти, якими судилося милуватися багатому покупцеві. Тут, певно, зробивши яхту, він не знайшов на вітрила нічого кращого за клапті червоного шовку. В Ассоль аж очі розгорілися. Полум’яна весела барва так яскраво палахкотіла у її руці, ніби вона тримала вогонь. Дорогу перетинав струмок, з перекинутим через нього жердяним містком; струмок праворуч і ліворуч ішов у ліс. «Якщо я спущу її на воду трохи поплавати, – міркувала Ассоль, – вона ж не промокне, а потім я її витру». Зайшовши в ліс за місток, за водою, дівчинка обережно спустила в струмок біля самого берега чарівне судно; за мить у прозорій воді зайнявся червоний відбиток од вітрил: прошивши тканину, полохке світло забарвило у рожеве білі камінці на дні. «Ти звідки приплив, капітане? – поважно спитала Ассоль якусь мальовану думкою особу й, відповідаючи сама собі, сказала: – Я приплив… приплив… приплив я з Китаю». – «А що привіз?» – «Що привіз, про це не скажу». – «А, он як ти, капітане! Начувайся, посаджу я тебе назад у кошик». Тільки-но капітан вирішив-таки смиренно відповісти, що пожартував і ладен показати слона, як раптом тихий відплив берегової течії повернув яхту носом на середину струмка, і, наче справжня, на повний хід відштовхнувшись од берега, вона рівно поплила вниз. Миттю змінився масштаб видимого: струмок здався дівчинці широченною рікою, а яхта – далеким великим судном, до якого, мало не падаючи у воду, перелякана й розгублена, простирала вона руки. «Капітан злякався», – подумала дівчина й кинулася за іграшкою, яка пливла від неї, сподіваючись, що її десь приб’є до берега. Поквапом тягнучи неважкого, але незручного кошика, Ассоль повторювала: – «О, господи! Це ж треба таке…» – Вона намагалася не спускати з очей гарненький трикутник вітрил, що повільно віддалявся, раз у раз перечіпалася, падала й знову бігла. Досі Ассоль не заходила так глибоко в лісові нетрі. Їй, захопленій палким бажанням упіймати іграшку, ніколи було роздивлятися на всі боки; біля берега, де вона метушилася, не бракувало перешкод, на які слід було зважати. Волохаті стовбури полеглих дерев, ями, висока папороть, шипшина, жасмин і ліщина заважали їй щокроку; долаючи їх, вона поступово втрачала сили, зупиняючись дедалі частіше й частіше, щоб передихнути або змахнути з обличчя клейку павутину. Коли потягнулись у ширших місцях осокові й очеретяні чагарі, Ассоль вже була загубила з очей червоне блискотіння вітрил, але, оббігши закрут течії, знову побачила, як вони статечно, а проте невпинно тікають геть. Якось вона озирнулась, і лісова громада з її розмаїттям, коли димні стовпи світла в листі сусідять із темними розпадинами дрімучих сутінків, глибоко вразила дівчинку. На мить злякавшись, вона знову згадала про іграшку й, кілька разів випустивши глибоке «х-у-у-х», щодуху побігла далі. Така-от марна й тривожна гонитва тривала з годину, аж з подивом і водночас з полегкістю Ассоль побачила, що дерева попереду вільно розсунулися, пропустивши синій розлив моря, хмари і край жовтого піщаного урвища, на який вона вибігла, майже знесилена. Ту т було гирло струмка; розлившись нешироко й мілко, так що мріла струмлива блакить каміння, він зникав у зустрічній морській хвилі. З невисокого, поритого корінням урвища Ассоль побачила, що біля струмка, на пласкій каменюці, спиною до неї сидить людина, тримаючи в руках яхту-втікачку, і на всі боки оглядає її з цікавістю слона, який упіймав метелика. Почасти заспокоєна тим, що іграшка ціла, Ассоль сповзла урвищем й, підійшовши впритул до незнайомця, устромила в нього пильний погляд, очікуючи, коли він підніме голову. А проте незнайомець так захопився спогляданням лісового сюрпризу, що дівчинка встигла роздивитися його з голови до ніг, з’ясувавши, що таких людей вона ще зроду-віку не бачила. Зрештою перед нею був не хто інший, як Егль, – мандрівник, який ходив пішки, знаний збирач пісень, легенд, переказів і казок. Сиві кучері пасмами випадали з-під його бриля; у сірій блузі, засунутій в сині штани, і високих чоботах він був схожий на мисливця; однак білий комірець, краватка, пояс, де сріблилося повно блях, тростина й сумка з новеньким нікелевим замочком виказували в ньому городянина. Його обличчя, коли можна назвати обличчям ніс, губи й очі, що визирали з буйної променистої бороди й пишних, напрочуд рогачкуватих вусів, здавалося б мляво-прозорим, якби не очі, сірі, як пісок, і блискучі, мов чиста сталь, з поглядом сміливим і сильним. – Тепер віддай мені, – боязко озвалося дівча. – Ти вже погрався. А як ти її впіймав? Егль підняв голову і випустив із рук яхту, – так раптово пролунав схвильований голосок Ассоль. Старий з хвилину розглядав її, посміхаючись і повільно пропускаючи бороду у великій, жилавій жмені. Не раз прана ситцева сукня ледь прикривала до колін худенькі, засмаглі ноги дівчинки. Її темне густе волосся, сховане в мереживну косинку, збилося, падаючи на плечі. Кожна риса Ассоль була виразно легка й чиста, мов ластівчин політ. Темні, з відтінком важкого питання очі здавалися трохи старші за обличчя; його неправильний м’який овал ушляхетнювала та чарівна засмага, що нею зазвичай вирізняється біла здорова шкіра. Напіврозкритий ротик виблискував лагідною посмішкою. – Клянуся Гріммами, Езопом і Андерсеном, – сказав Егль, позираючи то на дівчинку, то на яхту. – Це щось особливе. Слухай-но ти, рослино! Твоя штуковина? – Та уже ж моя, я бігла за нею вздовж усього струмка; думала, що вмру. Вона була тут? – В акурат біля моїх ніг. Якби не кораблетроща, то я, береговий пірат, не вручив би тобі цей приз. Залишену екіпажем яхту викинув на пісок тривершковий вал – між моєю лівою п’ятою й кінцем ціпка. – Він стукнув палицею. – Як тебе звуть, мацюпко? – Ассоль, – сказала дівчинка, ховаючи до кошика іграшку, що її подав Егль. – Гаразд, – вів далі незрозумілу мову старий, не зводячи очей, у глибині яких поблискувала усмішка доброго гумору. – Власне, твоє ім’я мені було ні до чого. Добре, що воно таке дивне, таке однотонно музичне, наче посвист стріли або дудніння морської черепашки: що б я робив, якби ти мала одне з тих благозвучних, але нестерпно звичних імен, далеких од Прекрасного Невідомого? Тим більше я не хочу знати, хто ти, хто твої батьки і як ти живеш. Навіщо псувати зачарування? Сидячи на цій брилі, я переймався порівняльним вивченням фінських і японських сюжетів… аж раптом струмок виплеснув цю яхту, а потім з’явилася ти… Така, як є. Я, любонько, поет у душі – хоч сам ніколи і не віршував. Що в тебе в кошику? – Човники, – сказала Ассоль, розмахуючи кошиком, – потім пароплав і ще три таких будиночки із прапорами. В них живуть солдати. – Чудово. Тебе послали продати. По дорозі ти вирішила погратися. Пустила яхту поплавати, а та втекла – еге ж? – Ти що, бачив? – із сумнівом запитала Ассоль, намагаючись згадати, чи не розповіла вона це сама. – Тобі хтось сказав? Чи ти вгадав? – Я це знав. – Звідки? – Бо я – найголовніший чарівник. Ассоль зніяковіла: її напруга при цих словах Егля перейшла межу переляку. Пустельний морський берег, тиша, запаморочлива пригода з яхтою, незрозуміла мова старого з блискучими очима, велич його бороди й волосся мало-помалу здавалися дівчинці якоюсь сумішшю надприродного з дійсністю. Варто було б зараз Еглеві скривити лице або щось крикнути, і дівчинка помчала б геть, заплакавши й тремтячи від страху. Але Егль, помітивши, як широко розкрилися її очі, зробив крутий вольт. – Тобі нема чого боятися мене, – серйозно сказав він. – Навпаки, мені хочеться поговорити з тобою відверто. Тільки тут він усвідомив собі, що в дівочому обличчі справило на нього найбільше враження. «Мимовільне очікування прекрасного, блаженної долі, – вирішив він. – Ет, чом я не народився письменником? Який чудовий сюжет». – Ану ж бо, – правив Егль далі, намагаючись закруглити оригінальне становище (схильність до міфотворчості – наслідок повсякчасної роботи – була сильніша за побоювання кинути у невідомий ґрунт насіння великої мрії), – ану ж Ассоль, слухай мене уважно. Був я в тому селі – звідки ти, мабуть, ідеш, словом, у Каперні. Я люблю казки й пісні, і просидів я в селі тому цілий день, сподіваючись почути що-небудь ніким не чуте. Але у вас не розповідають казок. У вас не співають пісень. А якщо розповідають і співають, то, знаєш, ці історії про хитрих селян і солдатів, знов і знову вихваляючи шахрайство, ці брудні, наче немиті ноги, грубі, як бурчання у животі, коротенькі чотиривірші з жахливим мотивом… Стоп, я заплутався. Почну спочатку. Подумавши, він продовжував так: – Не знаю, скільки пройде років, – тільки в Каперні розцвіте одна казка, і пам’ятатимуть її довго. Ти вже виростеш, Ассоль. Якось уранці ген-ген, у морі під сонцем блисне пурпурове вітрило. Сяюча махиня пурпурових вітрил білого корабля рушить, розтинаючи хвилі, просто до тебе. Тихо плистиме цей чудесний корабель, без криків і пострілів; на березі збереться повно народу, дивуючись і ойкаючи: і ти стоятимеш там. Корабель підійде велично до самого берега під звуки прекрасної музики; чепурний, у килимах, у золоті й квітах, відпливе від нього стрімкий човен. – «Навіщо ви приїхали? Кого ви шукаєте?» – спитають люди на березі. Тоді ти побачиш хороброго гарного принца; він стоятиме й простягатиме до тебе руки. – «Добридень тобі, Ассоль! – скаже він. – Геть далеко звідси я побачив тебе уві сні й приїхав, щоб відвезти тебе назавжди у своє царство. Та м ти житимеш зі мною в рожевій глибокій долині. У тебе буде все, чого запрагне твоя душа; житимемо з тобою ми так дружно й весело, що ти ніколи не знатимеш сліз і суму». Він посадить тебе в човен, привезе на корабель, і ти вирушиш назавжди в блискучу країну, де сходить сонце й де зірки спустяться з неба, щоб привітати тебе з прибуттям. – Це все мені? – тихо запитала дівчинка. Її серйозні очі, повеселівши, зайнялися довірою. Небезпечний чарівник, зрозуміло, так би не сказав; вона підійшла ближче. – А що, коли він уже приплив… той корабель? – Не так швидко, – заперечив Егль, – спочатку, як я сказав, ти виростеш. Потім… Що казати? Це буде, і крапка. Що б ти тоді зробила? – Я? Вона глянула в кошик, але, певно, не знайшла там нічого, щоб б могло правити за істотну винагороду. – Я б його любила, – кинула вона, і не надто твердо додала: – Якщо він не б’ється. – Ні, не битиметься, – сказав чарівник, таємниче підморгнувши, – це точно, я тобі обіцяю. Йди, дівчинко, і не забудь того, що сказав тобі я між двома ковтками ароматичної горілки й роздумами над піснями каторжників. Іди. Хай буде мир пухнастій твоїй голові! Лонгрен саме длубався у своєму маленькому городі, обкопуючи кущі картоплі. Підвівши голову, він угледів Ассоль, яка прожогом бігла до нього з радісним і нетерплячим обличчям. – Ну, от… – сказала вона, силкуючись звести дух, і вхопилася обома руками за батьків фартух. – Слухай, що я тобі розкажу… На березі, там, ген-ген, сидить чарівник… Вона почала із чарівника і його цікавого провіщення. Гарячка думок заважала їй передати подію поступово. Далі йшов опис зовнішності чарівника й – у зворотному порядку – гонитва за яхтою-втікачкою. Лонгрен вислухав дівчинку, не перебиваючи, без посмішки, і, коли вона скінчила, уява швидко намалювала йому невідомого старого з ароматичною горілкою в одній руці й іграшкою – в іншій. Він одвернувся, але, згадавши, що у значних випадках дитячого життя людині варто триматися серйозно і дивуватись, урочисто закивав головою, мовлячи: – Так, так; за всіма ознаками, кому ж воно бути, як не чарівникові. Хотів би я на нього подивитись… Але ти, коли підеш знову, не звертай убік; заблукати в лісі неважко. Кинувши лопату, він сів до низького тину й посадив дівчинку на коліна. Страшно втомлена, вона намагалася ще додати деякі подробиці, але спека, хвилювання й слабість робили своє: її хилило на сон. Очі її злипалися, голова опустилася на тверде батьківське плече, мить – і вона злетіла би в країну сновидінь, як раптом, стурбована раптовим сумнівом, Ассоль сіла прямо із закритими очами й, упираючись кулачками в жилет Лонгрена, голосно сказала: – Як ти гадаєш, припливе чарівників корабель за мною чи ні? – Припливе, – спокійно відповів матрос, – якщо тобі це сказали, значить усе так і є. «Виросте, забуде, – подумав він, – а поки… Не варто віднімати в тебе таку іграшку. Бо ж чимало доведеться в майбутньому побачити тобі не червоних, а брудних і хижих вітрил: у далині – ошатних і білих, а зблизька – драних і нахабних. Якийсь обходисвіт пожартував з моєю дівчинкою. То й що?! Добрий жарт! Жарт та й годі! Дивися, як тебе зморило, – півдня в лісі, у хащі. А що ж до червоних вітрил думай, як я: побачиш ти пурпурові вітрила». Ассоль спала. Лонгрен, діставши вільною рукою люльку, задимів, і вітер поніс дим понад тином, до куща, який ріс із зовнішнього боку городу. Під кущем, спиною до тину, жуючи пиріг, сидів молодий жебрак. Розмова батька з дочкою звеселила його, а запах гарного тютюну налаштував на ласий лад. – Дай, господарю, біднякові закурити, – сказав він крізь лозини. – Коли взяти твій тютюн, то мій, можна сказати, трутизна. – Я б дав, – майже прошепотів Лонгрен, – але тютюн у мене в тій кишені. Бачиш-но, мені не хочеться будити дочку. – Гай-гай! Прокинеться, знову засне, а перехожий узяв та й покурив. – Ну, – заперечив Лонгрен, – ти таки не без тютюну, а дитина стомилася. Зайди, якщо хочеш, пізніше. Жебрак презирливо сплюнув, настромив на палицю мішок і заходився пояснювати: – Принцеса, ясна справа. Убив ти їй у голову ці заморські кораблі! Ех ти, дивак-дивачисько, а ще хазяїн! – Слухай-но, – шепнув Лонгрен, – я, мабуть, розбуджу її, але тільки потім, щоб намилити твою здоровенну шию. Забирайся геть! За півгодини жебрак сидів у трактирі за столом з десятком рибалок. Позаду них, інколи смикаючи чоловіків за рукав, інколи знімаючи через їхнє плече склянку з горілкою, – звісно, для себе, – сиділи гінкі жінки із вигнутими бровами й руками круглими, мов бруковий камінь. Жебрак, скипаючи образою, розповідав: – …І не дав мені тютюну. «На твоє повноліття, – каже, – припливе особливий червоний корабель… По тебе. Адже судилося тобі вийти за принца. І тому, – мовить, – чарівникові – вір». Але я кажу: «Буди, буди, мов, тютюну дістати». Бо ж він біг за мною півдороги. – Хто? Що? Про що він говорить? – лунали цікаві голоси жінок. Рибалки, ледве повертаючи голови, товкмачили з усмішкою: – Лонгрен з дочкою здичавіли, а може, звихнулися розумом; ось чоловік розповідає. Чаклун був у них, так треба розуміти. Вони чекають – баби, вам би не проґавити! – заморського принца, і ще під червоними вітрилами! За три дні, вертаючись із міської крамниці, Ассоль уперше почула: – Агов, шибенице! Ассоль! Глянь-но сюди! Червоні вітрила пливуть! Дівчинка, здригнувшись, мимоволі глянула з-під руки на відкрите море. Потім обернулася туди, звідки лунали крики; там, кроків за двадцять од неї, стояла купка хлопців; вони гримасували, показуючи їй язика. Зітхнувши, дівча побігло додому. II. Ґрей Якщо Цезареві здавалося, що краще бути першим у селі, ніж другим у Римі, то Артур Ґрей міг не заздрити Цезареві у його мудрому бажанні. Він народився капітаном, хотів бути ним і став ним. Величезний будинок, у якому з’явився на світ Ґрей, був похмурий усередині й вражав своєю величчю зовні. До причілку тулилися квітник і частина парку. Кращі сорти тюльпанів – сріблисто-блакитних, фіолетових й чорних з рожевою тінню – примхливо зміїлися на газоні разками намиста. Старі дерева парку дрімали в розсіяному напівсвітлі над осокою звивистого струмка. Огорожа замка, – це ж бо був справжнісінький замок, – складалася з кручених чавунних стовпів, з’єднаних залізним візерунком. Угорі кожен стовп вивершувала пишна чавунна лілія; з нагоди усіляких урочистостей ці чаші наповнювалися олією і гнали геть нічну темряву, палаючи в довжелезному вогненному шерезі. Батько й мати Ґрея були гордовитими бранцями свого становища, багатства й законів того суспільства, стосовно якого могли говорити «ми». Частина їхньої душі, зайнята галереєю предків, не вартує особливої уваги, інша частина – уявне продовження галереї – починалася з маленького Ґрея, приреченого згідно з відомим, заздалегідь складеним планом прожити життя й умерти так, щоб його портрет можна було повісити на стіні і це не вийшло на шкоду родовій честі. А проте трапилася невелика помилка: Артур Ґрей народився з живою душею, що їй не надто кортіло продовжувати лінію фамільного начертання. Ця жвавість, ця довершена перекрученість хлопчика раптом вималювалася на восьмому році його життя; тип лицаря примхливих вражень, шукача й чудотворця, тобто людини, яка з сили-силенної життєвих ролей узяла найнебезпечнішу й найбільш зворушливу – роль провидіння, визначився в Ґреї ще тоді, коли, приставивши до стіни стільця, хлопчина дістав картину, на якій було зображене розп’яття, і вийняв цвяхи із закривавлених рук Христа, інакше кажучи, просто взяв і замазав їх блакитною фарбою, поцупленою в маляра. Йому здавалося, що в такому вигляді картина сприймається краще. Перейнявшись цією неповторною справою, він уже почав був замальовувати й ноги розіп’ятого, аж тут його піймав на шкоді батько. Старий зняв хлопчика зі стільця за вуха й запитав: – Ти навіщо зіпсував картину? – Нічого не зіпсував. – Це робота знаменитого художника. – Мені однаково, – сказав Ґрей. – Я не можу допустити, щоб на моїх очах з рук стирчали цвяхи й текла кров. Мені це не подобається. У відповіді сина Ліонель Ґрей, сховавши під вусами посмішку, впізнав себе й вирішив хлопця не карати. Ґрей без перестанку вивчав замок, доходячи приголомшливих відкриттів. Так, десь на горищі хлопець відкопав сталевий лицарський мотлох, книги у палітурках із заліза й шкіри, спорохнілий одяг й полчища голубів. У льосі, де зберігалося вино, його допитливий розум відкрив лафіт, мадеру, херес. Ту т, у каламутному світлі гострих вікон, що їх облягали косі трикутники кам’яних склепінь, стояли маленькі й великі барильця; найбільше, у формі плаского кола, розляглося на всю поперечну стіну льоху, столітній темний дуб бочки блищав як відшліфований. Поміж барил у плетених кошиках зелено й синьо мінилися пузаті сулії. На камінні і на земляній підлозі росли сірі гриби з тонкими ніжками: скрізь – цвіль, мох, вогкість, кислий, важкий дух. Ген-ген, у дальньому кутку золотилася величезна павутина, щойно в ній ловився промінець вечірнього сонця. В одному місці було зарито дві бочки розкішного аліканте, що його любили перехилити ще в часи Кромвеля, і винар, показуючи Ґрею на порожній куток, щоразу переповідав історію знаменитої могили, у якій лежав мрець, живіший за зграю фокстер’єрів. Зачинаючи розповідь, оповідач не забував перевірити, чи крутиться кран на великому барилі, і варто було йому встановити це, як йому попускало і сльози надто міцної радості мимоволі зблискували в його повеселілих очах. – Ну ось що, – говорив Польдішок Ґреєві, всідаючись на порожню скриню і набиваючи гострий ніс тютюном, – ти бачиш онде те місце? Та м лежить таке вино, за яке перший-ліпший п’яниця ладен був би позбутись язика, – лиш би перехилити невеликий келишок. У кожній бочці сто літрів речовини, що підриває душу й перетворює тіло на безживне тісто. Його колір темніший за барву вишні, і його так просто не плеснеш із пляшки. Те вино густе, наче гарні вершки. Воно ховається в барилах із чорного дерева, міцного, наче залізо. На них подвійні обручі червоної міді. На обручах написано латиною: «Мене вип’є Ґрей, коли буде в раю». Тлумачили цей напис так докладно й розлого, що твій прадід, високого роду Симеон Ґрей, збудував дачу, назвав її «Раєм», і поклав у такий спосіб, удавшись до безневинної дотепності, припасувати загадковий вислів до дійсності. Та що ти думаєш? Він умер, як тільки почали збивати обручі, від розриву серця, – так шарпав собі нерви ласий дідок. Відтоді барило це ніхто не чіпає. З’явилося переконання, що дорогоцінне вино принесе нещастя. Справді, таку загадку не задавав єгипетський сфінкс. Він, щоправда, спитав одного мудреця: «Чи з’їм я тебе, як з’їдаю всіх?» Скажеш правду – залишишся живий», але ж якщо добре подумати… – Здається, з крана знову крапає, – перебивав сам себе Польдішок, сунучи боком у куток, а тоді, перевіривши крана, вертався з відкритим, світлим обличчям. – Так. Добре все зваживши, а головне, не кваплячись, мудрець міг би сказати сфінксові: «Підемо, хлопче, вип’ємо, і ти забудеш про ці дурниці». «Мене вип’є Ґрей, коли буде в раю!» Як зрозуміти? Вип’є, коли вмре, чи як? Дивно. Отже він святий, отже він не п’є ні вина, ні звичайної горілки. Допустимо, що «рай» означає щастя. Але якщо питання стоїть так, то будь-яке щастя втратить половину своїх блискучих пір’їнок, тільки-но щасливець щиро запитає себе: чи є воно раєм? От у чому річ. Аби з такого барила з легким серцем напитися й сміятися, мій хлопче, сміятися добре, треба однією ногою стояти на землі, іншою – на небі. Є ще третє припущення: що коли-небудь Ґрей доп’ється до блаженно-райського стану й зухвало спорожнить барильце. Але тоді б, хлопчику, не те, що пророцтво збулося, – це був би звичайнісінький трактирний бешкет. Вкотре встановивши, що з краном на великому барилі усе гаразд, Польдішок зосереджено й похмуро закінчував: – Ці барила привіз 1793 року твій предок, Джон Ґрей, з Лісабона, на кораблі «Біґль»; за вино довелося викласти аж дві тисячі золотих піастрів. Напис на бочках вирізьбив зброяр Веніамін Ельян з Пондішері. Бочки закопані в землю на шість футів і присипані попелом з виноградних стебел. Цього вина ніхто не пив, не куштував і не покуштує. – Я вип’ю його, – сказав якось Ґрей і тупнув ногою. – Оце відчайдух! – зауважив Польдішок. – Невже вип’єш його в раю? – Звісно. Ось рай!.. Він у мене, бачиш? – Ґрей тихо засміявся, розкривши свою маленьку руку. На ніжну, проте з чіткими обрисами долоню впало сонячне проміння, і хлопчик стис пальці в кулак. – Ось він, тут!.. То є, то знову нема… Говорячи це, він то розкривав, то стискав руку й нарешті, задоволений своїм жартом, вибіг поперед Польдішока і кинувся похмурими сходами у коридор нижнього поверху. На кухню заходити Ґреєві суворо заборонялося, проте, відкривши одного разу цей дивний, сповнений вогню ватри світ пари, кіптяви, шипіння, клекотання киплячих рідин, стукоту ножів і смачних запахів, хлопчик вчащав до величезного приміщення. У суворому мовчанні, наче жерці, рухались кухарі; їхні білі ковпаки на тлі почорнілих стін наводили на думку про якесь урочисте служіння; веселі, товсті посудниці біля бочок з водою мили посуд, брязкаючи порцеляною і сріблом; хлопчики, зігнувшись під ношею, заносили кошики, наповнені рибою, устрицями, раками й фруктами. Та м на довгому столі лежали райдужні фазани, сірі качки, строкаті кури: там свиняча туша з коротеньким хвостом і по-дитячому заплющеними очицями; там – ріпа, капуста, горіхи, синій ізюм, смагляві персики. На кухні Ґреєві було трохи лячно: йому здавалося, що тут хазяйнують темні сили, влада яких править за головну пружину в житті замка; окрики звучали як команди й заклинання; рухи працівників, завдяки довгим навичкам, набули тієї виразної, скупої точності, яка видається натхненням. Зросту Ґреєві ще бракувало, щоб зазирнути в найбільшу каструлю, що клекотіла, мов Везувій, однак хлопець відчував до неї особливу повагу; він із трепетом дивився, як її перевертають дві служниці; відтак на плиту хлюпала тоді димна піна, і пара, на вибрик якої плита озивалась шипінням, хвилями наповнювала кухню. Якось рідини виплеснулося стільки, що служниця поряд ошпарила руку. Шкіра миттєво почервоніла, за мить навіть нігті пашіли від припливу крові, і Бетсі (так звали служницю), плачучи, натирала олією свої опіки. Сльози невпинно котилися по її круглому переляканому обличчю. Ґрей завмер. Ти м часом як інші жінки бігали біля Бетсі, він пережив відчуття гострого чужого страждання, що його не міг відчути сам. – Тобі дуже боляче, еге ж? – запитав хлопчина. – Спробуй, і сам знатимеш, – відповіла Бетсі, накриваючи руку фартухом. Насупившись, парубійко видерся на табурет, зачерпнув довгою ложкою гарячої рідини (сказати до речі, це був суп з бараниною) і хлюпнув собі на зап’ясток. Враження було нівроку, але слабість від сильного болю змусила його похитнутися. Блідий, як стіна, Ґрей підійшов до Бетсі, застромивши обпечену руку в кишеню штанців. – Мені здається, що тобі дуже боляче, – сказав він, анічичирк – про свій експеримент. – Ходімо, Бетсі, до лікаря. Мерщій! Він уперто тяг її за спідницю, а тим часом прихильники домашніх засобів навперебій пропонували служниці рятівні рецепти. Проте дівчина, помітно страждаючи, пішла з Ґреєм. Лікар пом’якшив біль, наклавши перев’язку. Лише після того як Бетсі пішла, хлопчик показав свою руку. Цей незначний епізод зробив двадцятилітню Бетсі й десятилітнього Ґрея справжніми друзями. Дівчина набивала його кишені пиріжками й яблуками, а він розповідав їй казки та інші історії, вичитані у своїх книжках. Одного разу хлопець довідався, що Бетсі не може вийти заміж за конюха Джима, бо вони занадто бідні, щоб завести собі хазяйство. Ґрей розбив коминковими щипцями свою порцелянову скарбничку й витрусив звідти все: набралося близько сотні фунтів. Уставши вранці і дочекавшись, поки безпосажна вийде на кухню, він зайшов до її кімнати й, засунувши подарунок у скриню дівчини, прикрив його короткою запискою: «Бетсі, це твоє. Проводир зграї розбійників Робін Гуд». Переполох, викликаний на кухні цією історією, набув таких розмірів, що Ґреєві довелося зізнатися у своїй витівці. Він, однак, не забрав гроші назад і не хотів більше говорити про це. Його мати була однією з тих натур, які життя відливає в готовій формі. Вона жила в напівсні забезпеченості, що завбачає будь-яке бажання пересічної душі, тож їй не залишалося нічого робити, як радитися із кравчинями, лікарем і шафарем. Але жагуча, майже релігійна прихильність до своєї дивної дитини давала, треба думати, єдиний вихід тим її схильностям, захлороформованим вихованням і долею, які вже не живуть, але печально блукають, залишаючи волю бездіяльною. Вельможна пані нагадувала паву, що висиділа яйце лебедя. Вона болісно переживала прекрасну синову окремішність; смуток, любов і ніяковість наповнювали жінку, коли вона притискала хлопчика до грудей, де серце говорило інше, ніж мова, що зазвичай відбиває умовні форми стосунків і думок. Так хмарний ефект, вигадливо спричинений сонячним промінням, проникає в симетричне умеблювання казенної будівлі, по-збавляючи її банальних переваг; око бачить і не впізнає приміщення: таємничі відтінки світла серед злиденності витворюють яскраву гармонію. Вельможна пані, лице і фігура якої, здавалося, могли відповідати лише крижаним мовчанням на палкі голоси життя, тонка краса якої радше відштовхувала, ніж притягувала, бо ж у ній відчувалося гордовите зусилля волі, позбавлене жіночої зваби, – ця Ліліан Ґрей, залишаючись наодинці із хлопчиком, оберталася простою мамою, що люблячим, лагідним тоном виводила ті самі сердечні дрібниці, що їх не передаси на папері – сила їх у почутті, не в самих них. Вона дозволяла синові геть усе і прощала все: перебування в кухні, відразу до уроків, неслухняність і численні примхи. Якщо він не хотів, щоб підстригали дерева, їх ніхто і не чіпав, коли він просив простити або винагородити кого-небудь, зацікавлена особа знала, що так і буде; він міг їздити верхи на будь-якому коні, брати в замок будь-якого собаку; переривати бібліотеку, бігати босоніж і їсти, що він здумає. Його батько якийсь час боровся з цим, але поступився – не принципу, а бажанню дружини. Хіба що наказав видалити із замку всіх дітей службовців, побоюючись, що через низьке товариство примхи хлопчика переростуть у схильності, що їх годі буде викорінити. Загалом він був з головою занурений у незліченні родові процеси, початок яких губився в епосі появи паперових фабрик, а кінець – у смерті всіх кляузників. Окрім того, державні справи, справи маєтностей, диктування мемуарів, виїзди на парадні лови, читання газет і складне листування змушували його заховувати певну внутрішню відстань од родини; сина він бачив так рідко, що інколи забував, скільки йому років. Тим-то Ґрей жив у своєму світі. Хлопчина грався сам-один – здебільшого на замкових задвірках, які за старих часів мали бойове значення. На цих широких пустирищах, із рештками високих ровів, із зарослими мохом кам’яними склепами, було повно бур’яну, кропиви, реп’яха, терну й скромно-барвистих диких квітів. Малий снував тут годинами, досліджуючи кротячі нори, борючись із бур’яном, підстерігаючи метеликів і будуючи з усіляких уламків цегли фортеці, що їх він закидав дрюччям й кругляком. Ґреєві вже повернуло на дванадцяту весну, коли всі натяки його душі, всі розрізнені риси духу й відтінки таємних поривів з’єдналися в одному сильному моменті, а відтак, виражені очевидно, перетворилися на нездоланне бажання. Досі він начебто знаходив лише окремі частини свого саду – просвіт, тінь, квітка, дрімучий і пишний стовбур – у тьмі-тьмущій садів інших, і раптом побачив їх ясно, все – у прекрасній, вражаючій гармонії. Трапилося це в бібліотеці. Зазвичай її високі двері з тьмяним склом угорі замикались, але засувка замка поганенько трималася в гнізді стулок; якщо натиснути рукою, двері відходили, напружувались і розчинялись. Коли дух дослідження змусив Ґрея добутися в бібліотеку, його вразило порошнисте світло, вся сила й особливість якого полягала в кольоровому візерунку верхньої частини шибок. Тиша покинутості стояла тут, як ставкова вода. Темні низки книжкових шаф подекуди притикалися до вікон, затуляючи їх наполовину, поміж шаф були проходи, завалені купами книг. Та м – розкритий альбом із відірваними внутрішніми аркушами, там – сувої, перев’язані золотим шнуром; стоси похмурих на вигляд книг; товсті шари рукописів, розсип дрібних томиків, які тріщали, наче кора, якщо їх розкрити; тут – креслення й таблиці, ряди нових видань, мапи; розмаїття палітурок, грубих, ніжних, чорних, строкатих, синіх, сірих, товстих, тонких, шорстких і гладких. Шафи були по саме нікуди набиті книгами. Вони здавалися стінами, що замкнули життя в самій товщі своїй. У відбитках шафових шибок маячіли інші шафи, покриті безбарвно блискучими плямами. Величезний глобус, узятий у мідний сферичний хрест екватора й меридіана, стояв на круглому столі. Обернувшись до виходу, Ґрей уздрів над дверима величезну картину, яка відразу змістом своїм наповнила задушливе заціпеніння бібліотеки. Корабель злітав на гребені морського вала. Струмені піни стікали його схилом. Він був зображений в останню мить зльоту. Корабель плив просто на глядача. Високо піднятий бушприт закривав основу щогл. Ґребінь вала, розпанаханий корабельним кілем, нагадував крила гігантського птаха. Піна злітала в повітря. Вітрила, ледь-ледь видимі через бакборт і понад бушприт, повні шаленої сили шторму, всією громадою валилися назад, аби, перейшовши вал, розгорнутись, а потім, схилившись над безоднею, мчати судно до нових лавин. Розірвані хмари низько тріпотіли над океаном. Тьмяне світло приречено боролося з нічною пітьмою, яка насувалася. Але щонайперше впадала в око в цій картині фігура людини, що стояла на баку спиною до глядача. Вона виражала все становище, навіть характер моменту. Поза людини (чоловік розставив ноги, змахнувши руками) нічого, власне, не говорила про те, чим вона займається, але мимоволі відчувалась крайня напруженість уваги, зверненої до чогось на палубі, невидимій глядачеві. Вітер смикав за вилоги його каптан; біла коса й чорна шпага витягнуто поривались у повітря; пишнота костюма виказувала в ньому капітана, танцювальне положення тіла – змах вала; без капелюха, чоловік, імовірно, надто зосередився на небезпечній миті і кричав – але що? Чи бачив він, як падає за борт людина, чи наказував іти іншим галсом або, заглушаючи вітер, гукав боцмана? Не думки, але тіні цих думок виросли в душі Ґрея, поки він розглядав картину. Раптом здалося йому, що ліворуч підійшов, ставши поруч, невидимий незнайомець; варто було повернути голову, як химерне відчуття зникло б без сліду. Ґрей знав це. Але він не згасив уяву, а прислухався. Беззвучний голос вигукнув кілька уривчастих фраз, незрозумілих на кшталт малайської мови; пролунав шум, так, наче каміння довго падало у провалля; луна й похмурий вітер наповнили бібліотеку. Все це Ґрей чув усередині себе. Хлопець озирнувся: миттєво постала тиша розсіяла звучну павутину фантазії; зв’язок з бурею зник. Ґрей кілька разів приходив дивитися цю картину. Вона стала для нього тим потрібним словом у бесіді душі з життям, без якого важко зрозуміти себе. У маленькому хлопчику поступово влягалося величезне море. Він зжився з ним, шпортаючись у бібліотеці, вишукуючи й жадібно читаючи ті твори, за золотими дверима яких відкривалося синє сяйво океану. Там, лишаючи за кормою піну, рухалися кораблі. Частина їх губила вітрила, щогли, а тоді, захлинаючись хвилею, опускалась у пітьму безодень, де блимають фосфоричні риб’ячі очі. Інші, за які вхопилися буруни, бились об рифи; дедалі тихіші хвилі грізно хитали корпус; спустілий корабель з порваними снастями переживав довгу агонію, поки новий шторм не розбивав його на тріски. Треті успішно завантажувалися в одному порту й розвантажувалися в іншому; команда, сидячи за трактирним столом, оспівувала плавання й любовно пила горілку. Були там ще кораблі-пірати, з чорним прапором і харцизяками-моряками, котрі розмахували ножами; кораблі-примари, що виливають мертвотне блакитне світло; військові кораблі з солдатами, гарматами й музикою; кораблі наукових експедицій, які нишпорять морями у пошуках вулканів, рослин і тварин; кораблі з похмурою таємницею й бунтами; кораблі відкриттів і кораблі пригод. У цьому світі, звісно, над усім здіймалася постать капітана. Він був долею, душею й розумом корабля. Його характер визначав дозвілля й роботу команди. Членів команди шкіпер добирав сам особисто, тож вона значною мірою відбивала його схильності. Капітан знав звички й сімейні справи кожної людини. В очах підлеглих він володів магічними знаннями, що давали йому змогу впевнено діставатися з того ж таки Лісабона до Шанхая, торуючи путь неозорими просторами. Він одбивав бурю, кидаючи проти неї систему складних зусиль, убиваючи паніку короткими наказами; плавав і зупинявся де хотів; провадив відплиття й завантаження, ремонт і відпочинок; більшу й розумнішу владу в живій справі, сповненій безперервного руху, годі було уявити. Ця влада замкнутістю й повнотою нагадувала владу Орфея. Таке уявлення про капітана, такий образ і така істинна дійсність його становища посіли, правом душевних подій, чільне місце у блискучій свідомості Ґрея. Жодна професія, крім цієї, не могла б так вдало сплавити в одне ціле всі скарби життя, зберігши у повній цілості найтонший візерунок кожного окремого щастя. Небезпека, ризик, влада природи, світло далекої країни, чудесна невідомість, миготливе кохання, що квітне побаченням і розлукою; захопливе кипіння зустрічей, облич, подій; неймовірне розмаїття життя, тим часом як високо в небі – то Південний Хрест, то Віз, і всі материки – у зірких очах, хоча твоя каюта наповнена батьківщиною, яка ніколи не покине, з її книгами, картинами, листами й сухими квітами, що оповиті шовковистим кучериком, у замшевій ладанниці на міцних грудях. Восени, на п’ятнадцятому році життя, Артур Ґрей тишком-нишком залишив домівку й увійшов у золоту браму моря. Невдовзі з порту Дубельт рушила до Марселю шхуна «Ансельм» із юнгою з маленькими руками й зовнішністю переодягненої дівчинки. Юнгою цим був Ґрей, власник шикарного саквояжа, тонких, як рукавичка, лакованих чобітків і батистової білизни, на якій було вигаптовано корону. За рік, поки «Ансельм» відвідував Францію, Америку й Іспанію, Ґрей спустив частину свого майна на тістечка, віддаючи цим данину минулому, а іншу частину – розраховану для сьогодення й майбутнє – програв у карти. Він хотів бути «диявольським» моряком. Задихаючись, хлопець пив горілку, а купаючись, із завмиранням серця стрибав у воду головою вниз із двохсажньової висоти. Потроху він втратив усе, крім головного – своєї дивної летючої душі; Ґрей позбувся слабості, перетворившись на широкоплечого жилавого чоловіка, блідість замінив на темну засмагу, вишукану безтурботність рухів віддав за впевнену влучність невтомної руки, а в його задумливих очах відбився блиск, як у людини, яка споглядає вогонь. І його мова, втративши нерівномірну, гордовито соромливу плинність, стала короткою й точною, мов удар чайки у струмінь за трепетним риб’ячим сріблом. Капітан «Ансельма» мав добру вдачу, проте він був суворим моряком і взяв хлопчика з якоїсь зловтіхи. У відчайдушному бажанні Ґрея він бачив лише ексцентричну примху й заздалегідь тріумфував, уявляючи, як місяців за два, Ґрей, намагаючись не дивитись йому у вічі, скаже: – «Капітане Гоп, я зідрав усі лікті, деручись по снастях; у мене болять боки й спина, пальці не розгинаються, голова тріщить, а ноги трусяться. Всі ці мокрі канати завважки зо два пуди на руках; всі ці леєри, ванти, поземні катеринки, троси, стеньги й салінги створені, щоб терзати моє ніжне тіло. Я хочу до мами». Вислухавши подумки таку заяву, капітан Го п склав у голові таку-от промову: – «Ідіть собі будь-куди, мій жовторотику. Якщо до ваших тендітних крилець пристала смола, можете відмити її вдома одеколоном «Роза-мімоза». Цей вигаданий Гопом одеколон тішив капітана понад усе й, закінчивши уявну одповідь, він уголос повторював: «Так. Ідіть до «Рози-мімози». Ти м часом поважний діалог спадав на думку капітанові дедалі рідше, бо Ґрей ішов до мети зі стиснутими зубами й зблідлим обличчям. Він витримував неспокійний труд з рішучою напругою волі, відчуваючи, що йому стає чимраз легше в міру того, як суворий корабель втискається в його організм, а невміння поступається місцем звичці. Часом петлею якірного ланцюга його збивало з ніг, ударяючи об палубу, інколи канат, що не притримали біля шнека, виривався з рук і здирав з долонь шкіру, в інший час вітер шмагав його по обличчю мокрим кутом вітрила із вшитим у нього залізним кільцем – одне слово, вся праця його правила за якісь тортури, що вимагали пильної уваги, але, хай як важко хлопець дихав, насилу розгинаючи спину, посмішка презирства не полишала його обличчя. Він мовчки зносив глузування, знущання й доконечну лайку, аж поки не став у новій сфері «своїм», але відтоді на будь-яку образу незмінно відповідав боксерським випадом. Одного разу капітан Гоп, побачивши, як його підопічний вправно в’яже на рею вітрило, сказав собі: «Ти переміг, шельмо». Коли Ґрей зліз на палубу, Гоп викликав його в каюту й, розкривши пошарпану книгу, сказав: – Слухай уважно! Кинь курити! Починається обробка цуценяти під капітана. І він почав читати, точніше, казати і кричати вичитані з книги давні слова моря. Це була перша наука Ґрея. Упродовж року він познайомився з навігацією, практикою, кораблебудуванням, морським правом, лоцією та бухгалтерією. Капітан Го п подавав йому руку й казав: «Ми». У Ванкувері Ґрея настиг материн лист, повний сліз і страху. Він відказав: «Я знаю. Утім, якби ж ти бачила, як я: поглянь моїми очима. Якби ти чула, як я: приклади до вуха мушлю – в ній гомін вічної хвилі; якби любила, як я, – все, то в твоєму листі я знайшов би, крім любові й чека, усмішку». І він плавав далі, аж урешті «Ансельм» пристав із вантажем коло Дубельта, і двадцятирічний Ґрей, скориставшись зупинкою, вирішив навідатися до замку. Усе довкруж було те саме; однаково непорушне в подробицях і в загальному враженні, як п’ять років тому; хіба що погустішали крони молодих в’язів; їхній візерунок на причілку будівлі зрушився й розрісся. Слуги, які збіглися до нього, зраділи, стрепенулись і завмерли в тій таки пошані, з якою, наче десь учора, зустрічали цього Ґрея. Йому сказали, де мати; він зайшов до високого покою і, тихо причинивши двері, завмер на місці, дивлячись на посивілу жінку в чорній сукні. Вона стояла перед розп’яттям; жінка пристрасно шепотіла, і той шепіт вчувався, наче колотилось її серце. «За тих, хто плаває, мандрує, хворіє, страждає і хто знемагає в полоні…», – чув, швидко дихаючи, Ґрей. Далі жінка докинула: «І хлопчику моєму…» Тоді він озвався: «Я…». І більше не спромігся нічого сказати. Мати обернулася. Вона змарніла; в гордовитості її тонкого обличчя світився новий вираз, який наводив на думку про повернення юності. Жінка стрімко підійшла до сина; короткий грудний сміх, стриманий вигук і сльози в очах – це все. Втім, цієї хвилі вона жила – дужче і краще, ніж за все своє життя. – Я відразу впізнала тебе, о мій любий, мій маленький! Ґрей і справді перестав бути великим. Він вислухав про батькову смерть, потім розповів про себе. Мати слухала сина без докорів і заперечень, однак подумки – в усьому, що він утверджував як істину свого життя, – бачила хіба що іграшки, якими бавиться її хлопчик. Такими іграшками були суходоли, океани й кораблі. Ґрей пробув у замку сім днів, на восьмий день, узявши велику суму грошей, він повернувся до Дубельта і сказав капітанові Гопу: – Дякую. Товаришем Ви були нівроку. Прощавай же, старший товаришу, – тут він закріпив істинне значення цього слова страшним, як обценьки, рукостисканням. – Тепер я плаватиму окремо, на своєму кораблі. Гоп спаленів, сплюнув, вирвав руку й кинувся геть, та Ґрей, наздогнавши, обняв його. І вони посідали в готелі, всі разом, двадцять чотири чоловіки з командою, пили, їли й галасували, і співали, й випили, і з’їли все, що було на буфеті й у кухні. Спливло небагато часу, і в порту Дубельт вечірня зоря сяйнула над чорною лінією нової щогли. То був «Секрет», трищогловий галіот[2] на двісті шістдесят тонн, і купив його Ґрей. Відтак, капітаном і власником корабля, Артур Ґрей плавав ще три роки, поки доля не привела його до Лісса. Та він уже назавжди запам’ятав той грудний сміх, сповнений душевної музики, яким зустріли його вдома, й разів зо два на рік навідувався до замку, залишаючи жінці зі сріблястим волоссям нетверду впевненість у тому, що такий великий хлопчик, либонь, дасть раду зі своїми іграшками. III. Світання Струмінь піни, що його лишала за собою корма Ґреєвого корабля «Секрет», білою смугою прошив океан і згас у сяйві вечірніх огнів Лісса. Корабель став на рейді неподалік від маяка. Десять днів «Секрет» вивантажував чесучу,[3] каву і чай; одинадцятий день команда розважалася на березі й вдихала горілчані випари; на дванадцятий день Ґрей глухо затужив, без жодної причини, не розуміючи туги. Ще вранці, насилу прокинувшись, хлопець уже відчув, що днина ця почалася в чорному промінні. Він понуро вбрався, знехотя поснідав, забув прочитати газету й довго курив, поринувши у невимовний світ безцільного напруження, яке годі й висловити; серед слів, які невиразно вимальовувалися в голові, блукали невизнані бажання, навзаєм знищуючи себе рівним зусиллям. Тоді він узявся до діла. У супроводі боцмана Ґрей оглянув корабель, наказав підтягнути ванти, послабити кермову линву, почистити клюзи,[4] поміняти клівер,[5] просмолити палубу, вичистити компас, відчинити, провітрити й замести трюм. Однак діло не тішило Ґрея. Сповнений тривожної уваги до журливості дня, він прожив його роздратовано й сумно: здавалося, наче його хтось гукнув, а юнак забув, хто й куди. Надвечір Ґрей сів у каюті, взяв книжку і довго заперечував авторові, занотовуючи на маргінесах щось парадоксальне. Якийсь час його забавляла ця гра, ця розмова з небіжчиком, який панував, опочиваючи в домовині. По тому, взявши люльку, він потонув у синьому димі, кружляючи серед примарних арабесок, які поставали в його хистких пасмах. Тютюн страшенно міцний; немов олія, що її вилили у стрибучий розрив хвиль, приборкує їхній шал, так і тютюн: угамовуючи роздратування почуттів, він зводить їх на кілька тонів униз; вони звучать плавніше й музичніше. Тим-то туга Ґреєва, втративши, врешті, після кількох люльок наступальне значення, перетворилася на замислену знеохоту. Такий стан тривав іще з годину; коли розвіявся душевний туман, Ґрей отямився, захотів руху й вийшов на палубу. Стояла глупа ніч; за бортом уві сні чорної води дрімали зорі й вогні щоглових ліхтарів. У теплому, наче щока, повітрі щирився запах моря. Ґрей, звівши голову, примружився на золоту жарину зорі; за мить крізь запаморочливість миль увійшла в його зіниці вогненна голка далекої планети. Глухий гомін вечірнього міста долітав до вуха з глибини затоки; часом з вітром чутливою водою залітала берегова фраза, що її ніби кинули на палубі; ясно прозвучавши, згасала вона у рипінні снастей; на баку спалахнув сірник, вихопивши з темряви пальці, круглі очі й вуса. Ґрей свиснув; вогонь люльки зірвався з місця і поплив до нього; незабаром капітан уздрів у пітьмі руки й обличчя вахтового. – Передай Летиці, – мовив Ґрей, – що він поїде зі мною. Хай прихопить вудочки. Він спустився у шлюп, де хвилин із десять чекав на Летику; меткий, шахруватий хлопець, зачепивши борт веслами, подав їх Ґреєві; потім спустився сам, приладнав кочети[6] і поклав торбину з харчами на корму. Ґрей сів до стерна. – Куди скажете пливти, капітане? – спитав Летика, змушуючи човен крутитися на місці правим веслом. Капітан мовчав. Матрос знав, що вставляти слова в цю мовчанку не випадає, тож, і собі замовкнувши, заходився чимдуж гребти. Ґрей узяв напрямок на відкрите море, тоді вирішив триматися лівого берега. Йому було однаково, куди пливти. Глухо джеркотіло стерно; бряжчали і хлюпали весла; решта була морем і тишею. Упродовж дня через людину проходить такий безлік думок, вражень, промов і слів, що все це склало б не один грубезний том. Обличчя дня прибирає певного виразу, та сьогодні Ґрей марно вдивлявся в це обличчя. В його невиразних рисах світилось одне з тих почуттів, яких багато, і які, втім, не мають назви. Хай би як їх не назвали, вони залишаться назавжди поза словами й навіть поняттями, схожі на чари пахощів. Під владою таких почуттів перебував тепер Ґрей; він міг би, щоправда, сказати: «Я чекаю, я бачу, я невдовзі дізнаюся…» – та навіть ці слова були чимось на кшталт окремих креслень, якщо йдеться про архітектурний задум. У цих повівах ще вчувалася потуга світлого збудження. Там, де вони пливли, ліворуч хвилястим згустком пітьми вимальовувався берег. Над червоними шибками вікон літали іскри з димарів; то була Каперна. Ґрей чув пересвари й гавкіт. Вогні села скидалися на дверцята грубки, пропалені дірочками, крізь які видно охоплений вогнем жар. Праворуч був океан, явний, немов присутність сонної людини. Поминувши Каперну, Ґрей завернув до берега. Ту т тихо хлюпав прибій; засвітивши ліхтаря, він угледів ями урвища і його горішні, навислі виступи; це місце йому сподобалось. – Ту т ловитимемо рибу, – сказав Ґрей, плеснувши матроса по плечу. Матрос щось буркнув у відповідь. – Уперше плаваю з таким капітаном, – пробурмотів він. – Капітан путящий, та несхожий. З перчиком капітан. Але ж люблю його. Встромивши весло в мул, він прив’язав до нього човна, й обоє піднялися нагору, деручись по камінцях, які вискакували з-під колін і ліктів. Від урвища тяглися хащі. Пролунало цюкання сокири, якою рубали сухий стовбур; поваливши дерево, Летика розклав багаття на урвищі. Рушили тіні й відбите водою полум’я; пітьма сахнулась, і раптом в ній спалахнули трава й гілля; над вогнищем, перенизане димом, виблискуючи, тремтіло повітря. Ґрей сів біля вогнища. – Ану, – сказав він, простягаючи пляшку, – випий, друже Летико, за здоров’я непитущих. Між іншим, ти взяв не хінну, а імбирну. – Перепрошую, капітане, – відказав матрос, зводячи дух. – Дозвольте, я оцим закушу… – Він відгриз відразу половину курчати й, вийнявши з рота крильце, правив далі: – Я знаю, що ви полюбляєте хінну. Та було темно, а я поспішав. Бачите, імбир, він озлобляє людину. Коли мені, бува, треба поскубтись, я п’ю імбирну. Поки капітан їв і пив, матрос скоса поглядав на нього, а тоді, не стримавшись, мовив: – Чи правда, капітане, що, кажуть, ніби родом ви зі шляхетної родини? – Це нецікаво, Летико. Бери вудочку й лови, як хочеш. – А ви? – Я? Не знаю, може. Але… не зараз. Летика розмотав вудочку, примовляючи віршами, на що він був мастак, на превелике захоплення команди. – З волосіні та лозини зробив собі я довгого прута, тоді гачок вчепивши, свиснув: оце то красота! – Потім він полоскотав пальцем у бляшанці черв’яків. – В землі возився хробачок, не знав нічого, крім пітьми, а нині втрапив на гачок – з’їдять його соми, – нарешті він пішов собі, співаючи: – Тиха нічка, й оковита. Що, злякались, осетри? Начувайся, рибо сита, – вудить Летика з гори! Ґрей ліг біля багаття, дивлячись на воду, в якій відбивався вогонь. Він думав, але воля в це не втручалась; в цьому стані думка, розпорошено утримуючи оточення, невиразно розрізняє його; вона мчить, наче кінь у тісному натовпі, чавлячи, розкидаючи й спиняючи; навперемінно до неї приєднуються порожнеча, сум’яття і затримка. Воля блукає в душі речей; од яскравого хвилювання перелітає до таємних натяків; кружляє землею і небом, життєво розмовляє з уявними особами, гасить і прикрашає спогади. У цьому хмаристому русі все живе й опукле, й усе нескладне, наче марення. І часто, зводячи дух, свідомість усміхається, зауважуючи, наприклад, як у розмисли про долю раптом навідується на гостину образ геть зайвий: якась зламана два роки тому лозинка. Так думав біля багаття Ґрей, але був «деінде» – не тут. Лікоть, на який він спирався, відволожився й затерпнув. Блідо світилися зорі, морок посилювала напруга, що передувала світанкові. Капітана поволі хилило на сон, та він не помічав цього. Ґреєві захотілося пити, й він поліз у торбу, розв’язуючи її вже уві сні. Потому сон відступив від нього; наступні дві години були тягнулися для Ґрея щонайбільше стільки ж, скільки й ті дві секунди, коли його голова лежала на руках. За цей час Летика з’являвся біля вогнища двічі, курив і з цікавості зазирав у роти впійманим рибам – що там? Але там, певна річ, нічогісінько не було. Прокинувшись, Ґрей на мить забув, як потрапив у цю місцину. 3 подивом бачив він щасливий блиск ранку, берегове урвище поміж цього гілля й полум’яну синю далечінь; над обрієм, але водночас і над його ногами, висіло ліщинове листя. Під урвищем – здавалося, геть під спиною Ґрея, – хлюпав тихенький приплив. Майнувши з листка, холодним ляпанцем розбіглася по сонному обличчю крапля роси. Він підвівся. Скрізь тріумфувало світло. Холодні головешки багаття чіплялися за життя тонкою цівкою диму. Його запах надавав задоволенню дихати повітрям лісової зелені на справжнє блаженство. Летики не було; він захопився; він, спітнівши, вудив із захватом запального гравця. Ґрей вийшов із хащ у чагарник, яким були вкриті схили пагорба. Курілася й палала трава; вогкі квіти нагадували дітей, силоміць умитих зимною водою. Зелений світ дихав тьмою-тьмущою крихітних ротів, заважаючи Ґреєві йти поміж своєї бучно-веселої тісноти. Капітан вийшов на вільне повітря, де лежав строкатий трав’яний килим, і вгледів тут приспану дівчину. Він тихо відхилив рукою гілку й зупинився з відчуттям небезпечної знахідки. Всього за п’ять кроків, скрутившись, підібгавши одну ніжку й випроставши іншу, лежала головою на затишно підгорнутих руках зморена Ассоль. Її волосся зсунулось у безладі; біля шиї розстебнувся ґудзик, відкривши білу ямку; розхристана спідниця відкривала коліна; вії спали на щоці в тіні випнутого ніжного виска, напівзатуленої темною прядкою; мізинець правої руки, який був під головою, загинався до потилиці. Ґрей присів навпочіпки, зазираючи дівчині в обличчя знизу й не підозрюючи, що скидається на Фавна з картини Арнольда Бьокліна.[7] Можливо, за інших обставин Ґрей помітив би цю дівчину лише очима, але тут він інакше побачив її. Все зрушилося, все посміхнулося в ньому. Певна річ, він не знав ні її, ні імені її, ні тим паче чому вона заснула на березі; він був цим вельми потішений. Ґрей любив картини без пояснень і підписів. Враження від такої картини незрівнянно яскравіше; її зміст, не скутий словами, стає безмежним, стверджуючи всі здогади й думки. Тінь листя підкралася ближче до стовбурів, а Ґрей і далі сидів у тій таки не надто зручній позі. Все спало на дівчині; спало темне волосся, спала сукня і збори сукні; навіть трава поблизу її тіла, здавалося, задрімала, перейнявшись співчуттям. Коли враження набуло повноти, Ґрей увійшов у його теплу підступну хвилю й поплив з нею. Давно вже Летика гукав: «Капітане, де ви?» – але капітан не чув його. Коли він урешті підвівся, схильність до незвичайного заскочила його зненацька з рішучістю й натхненням розлютованої жінки. Замислено поступаючись їй, Ґрей стягнув з пальця старовинну дорогу каблучку, небезпідставно гадаючи, що в такий спосіб, можливо, підказує життю щось істотне, подібне до орфографії. Він обережно настромив каблучку на маленький мізинець, який білів з-під потилиці. Мізинець нетерпляче заворушився й застиг. Глянувши ще раз на це безтурботне обличчя, Ґрей озирнувся й побачив у кущах високо задерті брови матроса. Летика, роззявивши рота, спостерігав за тим, що робить Ґрей, з таким подивом, з яким, певно, дивився Йона на пащу свого умебльованого кита. – А, це ти, Летико! – мовив Ґрей. – Поглянь на неї. Красуня, еге ж? – Розкішне художнє полотно! – пошепки крикнув матрос, який любив книжні вислови. – У розмислі обставин є щось привабливе. Я зловив чотири мурени і ще якусь гладку, мов пухир. – Тихіше, Летико. Тікаймо звідси. Вони відступили у кущі. Їм слід було б тепер звернути до човна, та Ґрей не поспішав, розглядаючи далечінь низького берега, де на зелень й пісок стелився вранішній дим з димарів Каперни. У цьому димі він знову побачив дівчину. Тоді він уже рішуче збочив і пішов уздовж схилу; матрос, не питаючи, що сталося, йшов позаду; він відчував, що знову запала обов’язкова мовчанка. Вже біля перших будівель Ґрей раптом сказав: – Чи не видно тобі, Летико, як на твоє наметане око, де тут корчма? – Далебі, он той дах, – зметикував Летика, – а проте, може, й не він. – Що ж такого у цьому даху особливого? – Сам не знаю, капітане. Голос серця, і все. Вони підійшли до будинку; то й справді була корчма Меннерса. У відкритому вікні на столі маячіла пляшка; біля неї чиясь брудна рука доїла шпакуватий вус. Хоча був ранок, в загальній залі трактиру сиділо троє чоловіків. Під вікном сидів вугляр, власник п’яних вусів, які ми вже помітили; поміж буфетом і внутрішніми дверима зали за яєчнею й пивом примостилося двоє рибалок. Меннерс, саженного росту парубок з веснянкуватим пісним обличчям й тим особливим виразом хитрої спритності в присліпуватих очах, яким зазвичай вирізняються всі крамарі, перетирав за шинквасом посуд. На брудній підлозі лежала повна сонця віконна хрестовина. Тільки-но Ґрей ступнув у смугу димного світла, як Меннерс, шанобливо вклоняючись, вийшов зі свого закапелка. Він миттю розгледів у Ґреєві справжнього капітана – гостей такого ладу йому випадало бачити рідко. Ґрей попросив рому. Накривши стіл пожовклою в людській веремії скатертиною, Меннерс приніс пляшку, але спершу лизнув язиком кінчик відклеєної етикетки. Відтак він повернувся за шинквас, позираючи уважно то на Ґрея, то на тарілку, з якої відколупував нігтем щось присохле. Поки Летика, взявши шклянку обіруч, скромно шепотівся з нею, зиркаючи у вікно, Ґрей підкликав Меннерса. Хін самозакохано вмостився на краєчку стільця, улещений цим зверненням, і улещений саме тому, що правило за нього просте покивування Ґреєвого пальця. – Ви, звісно ж, знаєте тут усіх мешканців, – спокійно заговорив Ґрей. – Мене цікавить, як звуть юнку в хусточці, в сукні з рожевими квіточками, темно-русяву й невисоку, років сімнадцяти-двадцяти. Я набачив її недалечко звідси. Як її звуть? Він сказав з твердою простотою сили, яка не дозволяє відбігти зазначеного тону. Хін Меннерс внутрішньо засовався й навіть злегка усміхнувся, та зовнішньо підхилився характерові звернення. Втім, перш ніж відповісти, він помовчав – єдино від безплідного бажання здогадатися, про що йдеться. – Гм! – сказав він, зводячи очі на стелю. – Це, мабуть чи не Корабельна Ассоль, інших таких нема. Їй бракує однієї клепки в голові. – Справді? – байдуже сказав Ґрей, відсьорбуючи довгий ковток. – Як же це сталося? – Коли так, то слухайте, будь ласка. І Хін розповів Ґреєві про те, як років сім тому дівчинка розмовляла на березі моря зі збирачем пісень. Звичайно, ця історія, відтоді як жебрак утвердив її буття в тому-таки трактирі, набула обрисів грубого й утертого наговору, та суть лишилася недоторканною. – Відтоді так її й звуть, – мовив Меннерс, – звуть її Корабельна Ассоль. Ґрей мимоволі зиркнув на Летику, який і далі сидів тихо і смиренно, відтак його очі припали до курного шляху, що пролягав біля корчми, й він відчув немовби удар – одночасний удар у серце й у голову. Шляхом дріботіла та самісінька Корабельна Ассоль, до якої Меннерс допіру поставився клінічно. Дивовижні риси її обличчя, що нагадували таємницю неперебутньо бентежних, хоча простих слів, постали тепер перед ним у світлі її погляду. Матрос і Меннерс сиділи до вікна спиною, проте, щоб вони часом не обернулися, Ґрей мав мужність відвести зір на руді Хінові очі. Щойно він стрівся поглядом з Ассоль, як уся млявість Меннерсової оповіді розвіялась. А Хін, нічого не підозрюючи, провадив: – Ще можу доповісти вам, що її старий – закінчений мерзотник. Він утопив мого батька, мов якого кота, хай Бог прощає. Він… Ту т у річ йому впав несподіваний, дикий рев позаду. Страшно поводячи очима, вугляр, струснувши з себе хмільне заціпеніння, раптом гаркнув піснею, ще й так люто, що всі здригнулися: Кошельнику, кошельнику, Дери все з нас до шеляга!.. – Знов ти нажлуктився, вельботе клятий! – заволав Меннерс. – Іди геть! Але потрапити в наш рай — Господи ховай!.. — завив вугляр й, наче ніде нічого, втопив свої вуса у повній склянці. Хін Меннерс обурено стенув плечима. – Поганець, а не людина, – мовив він зі страшною гідністю скнари. – Щоразу така історія! – Більше ви нічого не можете розповісти? – спитав Ґрей. – Це я? Та кажу вам, що батько її – мерзотник. Через нього я, ваша мосць, осиротів і ще малим довелося мені самостійно дбати про тлінний поживок… – Ти брешеш! – ні з того ні з сього відрубав вугляр. – Брешеш так огидно й ненатурально, що я аж протверезів. Не встиг Хін і рота розтулити, як вугляр звернувся до Ґрея: – Він бреше. Його батько теж брехав; брехала й мати. Таке поріддя. Будьте певні, вона так само здорова, як оце ми з вами. Я з нею розмовляв. Вона сиділа на моєму возі вісімдесят чотири рази чи трохи менше. Коли дівчина йде з міста на парі власних, а я продав вугілля, то хіба ж я не посаджу її. Хай собі сидить. Я кажу, що в неї ясна голова. Це зараз видно. Тобі, Хіне Меннерсу, вона, зрозуміло, не скаже й двох слів. Та я, добродію, у вільній вугільній справі зневажаю суди й пересуди. Вона говорить, як велика, хай балачка її і дивна. Прислухаєшся – наче все те саме, що сказали б і ми з вами, а в неї те саме, проте не зовсім так. От, приміром, якось зайшло діло про її ремесло. «Я тобі ось що скажу, – каже вона і тримається за моє плече, наче муха за дзвіницю, – моя робота не нудна, хіба що раз по раз кортить вигадати щось особливе. Хочу, каже, так умудруватися, щоб у мене на дошці сам плавав човен, гребці гребли б насправжки; тоді вони пристають до берега, припинають човна і як годиться, мов живі, посідають на березі підживитися». Я, той, зареготав, мені, виходить, смішно зробилось. Я кажу: «Ну, Ассоль, це ж бо таке твоє діло й думки тому в тебе такі, а роздивися круг себе: всі в роботі, наче у бійці». – «Ні, – каже вона, – я знаю, що знаю. Коли рибалка ловить рибу, то певний, що зловить велику рибину, якої ніхто не ловив». – «Ну, а я?» – «А ти? – сміється вона – Ти, певне, коли насипаєш вугілля в кошик, гадаєш, що він зацвіте». Он яке слово вона сказала! Тієї ж хвилі смикнуло мене, скажу щиро, глянути на порожнього кошика, й так мені увійшло у вічі, наче з лозинок поповзли бруньки; луснули ці бруньки, приснуло листя по кошику і пропало. Я трішки протверезів навіть! А Хін Меннерс як не брехне, так не дихне – знаю я його! Вважаючи, що розмова перейшла в неприховану образу, Меннерс люто блиснув на вугляра очима і сховався за шинквас, звідки гірко поцікавився: – Накажете щось принести? – Ні, – сказав Ґрей і поліз по гроші, – ми встаємо й ідемо. Летико, зостанешся тут, повернешся увечері і мовчатимеш. Дізнайся про все, що можна, і передаси мені. Уловив? – Найдобріший капітане, – мовив Летика з певною фамільярністю, за якою вгадувалася дія рому, – не вловити це може хіба що якийсь глушман. – Чудово. Запам’ятай також, що в жодному випадку, який може тобі нагодитися, не можна ні казати про мене, ні згадувати навіть моє ім’я. Бувай здоров! Ґрей вийшов. Відтоді його вже не полишало відчуття неймовірних відкриттів, подібних до іскри в пороховій ступці Бертольда,[8] – один із тих душевних завалів, з-під яких виривається, виграючи, вогонь. Дух негайної дії опанував його. Він схаменувся і зібрав докупи думки, тільки-но сів у човна. Сміючись, він підставив руку долонею догори, жаркому сонцю, як одного разу вчинив це хлопчаком у льоху для вина; потім відчалив і хутко погріб у бік гавані. IV. Напередодні В день перед тією дниною й за сім років по тому, як Егль, збирач пісень, розповів дівчинці на березі моря казку про корабель з пурпуровими вітрилами, Ассоль після одного зі своїх щотижневих візитів до іграшкової крамниці повернулася додому збентежена, із сумним обличчям. Свій товар вона принесла назад. Дівчина зажурилася так, що не відразу заговорила, і лише після того як, скинувши оком на стривожене лице Лонгрена, побачила, що він очікує чогось, значно гіршого від дійсності, почала розповідати, водячи пальцем по віконній шибці, поряд з якою вона стала, і неуважливо блукаючи очима по морю. Господар іграшкової крамниці почав цього разу з того, що розгорнув рахункову книгу й показав дівчині, скільки вони завинили. Вона здригнулася, побачивши солідне тризначне число. – Оце ви забрали з грудня, – мовив торгівець, – а ось, диви сюди, на скільки продано. – І він тицьнув пальцем у другу цифру, вже з двох знаків. – Жалісно й прикро бачити. – Я читала на його обличчі, що він грубий і сердитий. Я радо втекла б, та, слово честі, від сорому не мала сил. І він почав казати: «Мені, любонько моя, нема з цього вже ніякої вигоди. Тепер мода на закордонний товар, його по крамницях повно, а ці вироби не беруть». Так він сказав. Він ще багато про що говорив, та я все переплутала й забула. Напевно, він пожалів мене, бо порадив сходити в «Дитячий базар» й «Аладдінову лампу». Вимовивши найголовніше, дівчина, обернувши голову, боязко глянула на старого. Лонгрен сидів похнюпившись, зціпивши пальці рук між коліньми, на які він сперся ліктями. Відчуваючи погляд, він підніс голову й зітхнув. Переборовши гнітючий настрій, дівчина підбігла до нього, сіла поруч і, просунувши свою легку руку під шкіряний рукав його куртки, сміючись і зазираючи батькові знизу в обличчя, провадила з удаваним пожвавленням: – Нічого, це все нічого, ти слухай, будь ласка. От я пішла. Ну, заходжу до великої страшенної крамниці: людей там як оселедців у бочці. Мене затовкли, проте я вибралася й підійшла до чорного чоловіка в окулярах. Що я йому казала – нічогісінько не пам’ятаю; врешті-решт посміхнувся він, покопався у моєму кошику, глянув дещо, потім знову замотав, як було, в хустину й віддав назад. Лонгрен сердито слухав. Він мовби навіч бачив свою отетерілу доньку в заможному натовпі біля прилавка, заваленого коштовним крамом. Акуратний чоловік в окулярах поблажливо пояснив їй, що він зубожіє, коли торгуватиме нехитрими Лонгреновими дрібничками. Недбало й спритно ставив він перед нею на прилавок складні моделі будівель і залізничних мостів; мініатюрні гарненькі автомобільчики, електричні набори, аероплани й двигуни. Все це пахнуло фарбою і школою. За всіма його словами, виходило, що теперішні діти в іграх тільки наслідують дорослих. Ассоль була в «Аладдіновій лампі» й у двох інших крамницях, але нічого не домоглася. Закінчуючи оповідь, вона зібрала вечерю; попоївши і випивши склянку міцної кави, Лонгрен мовив: – Раз нам не таланить, то треба шукати. Я, може, знову піду працювати – на «Фіцрой» або «Палермо». Звісно, вони мають слушність, – замислено провадив Лонгрен, думаючи про іграшки. – Тепер діти не граються, а вчаться. Вчаться вони, вчаться й ніяк не почнуть жити. Все воно так, шкода, їй-бо, шкода. Зумієш ти прожити без мене один рейс? Навіть не уявляю, як можна залишити тебе саму. – Я теж могла би служити разом з тобою, – скажімо, у буфеті. – Ні! – Лонгрен прицвяхував це слово ударом долоні до столу, аж здригнувся. – Поки я живий, ти служити не будеш. Утім, є час подумати. Він пригнічено замовк. Ассоль примостилася поруч з ним на ослінчику; він побачив краєчком ока, не обертаючи голови, що вона намагається втішити його, й мало не усміхнувся. Та усміхнутись – означало наполохати і збентежити дівчину. Вона, примовляючи щось собі під ніс, розгладила його закустрану сиву чуприну, поцілувала у вуса і, затуливши кудлаті батькові вуха маленькими тоненькими пальцями, сказала: – Ну ось, тепер ти не чуєш, що я тебе люблю. Поки вона опоряджала його, Лонгрен сидів, міцно скулившись, як людина, що боїться дихнути димом, одначе, зачувши її слова, густо зареготав. – Ти просто душенятко, – лагідно сказав він і, поплескавши дівчину по щоці, пішов на берег глянути на човен. Ассоль якусь хвилю замислено стояла посеред кімнати, вагаючись поміж бажанням віддатися тихій зажурі й необхідністю перейматися хатніми клопотами; відтак, помивши посуд, вивчила рештки провізії у шафі. Вона не важила й не міряла, проте бачила, що з борошном не дотягти до кінця тижня, що у бляшанці з цукром вже дно видно; пакунки з кавою та чаєм майже порожні; олії нема, і єдине, що, з певною докукою на виняток, веселило око, був мішок картоплі. Потому вона вимила підлогу й сіла строчити шлярку до переробленої зі старого шмаття спідниці, та відразу ж, пригадавши, що крайки тканини лежать за люстром, підійшла до нього й узяла згорток; потім глянула на своє відображення. За горіховою рамою, у світлій порожнечі віддзеркаленої кімнати стояла тоненька невисока дівчина, вбрана в дешеву білу намітку з рожевими квіточками. На її плечах лежала сіра шовкова косинка. Напівдитяче, у світлій засмазі, обличчя було живе й виразне; гарні, трохи серйозні як на її вік, очі блимали з боязкою зосередженістю глибоких душ. Її неправильне личко могло зворушити тонкою чистотою обрисів; кожен вигин, кожна випнутість цього обличчя, звісно, прийшлися б до речі силі-силенній жіночих облич, але їхня сукупність, стиль був цілковито оригінальний – оригінально гарний; на цьому ми зупинимося. Для всього іншого не знайшлося б слова іншого, ніж «зачарування». Дівчина в люстрі мимоволі всміхнулася так само, як і Ассоль. В усмішці було доволі суму; помітивши це, вона стривожилася, наче дивилася на сторонню. Вона припала щокою до скла, заплющила очі й тихо погладила люстро там, де було її відображення. Рій неясних, лагідних думок промайнув у ній; вона випросталася, засміялась і, сівши, заходилася шити. Поки вона шиє, придивимося до неї пильніше – зазирнемо всередину. У ній дві дівчини, дві Ассоль, що перемішалися в чудовній, прегарній неправильності. Одна була донькою матроса, ремісника, який майстрував іграшки, друга правила за живий вірш, з усіма дивами його суголось і образів, з таємницею сусідства слів, у всій взаємності їхніх тіней і світла, які падали з одного на інше. Вона знала життя в межах, поставлених її досвідові, та понад загальні явища бачила відбитий смисл іншого штибу. Так, вдивляючись у предмети, ми помічаємо в них щось не лінійне, та враженням – безумовно людське, і – так само, як людське, – різне. Щось на зразок того, що (коли поталанило) сказали ми цим прикладом, бачила вона ще понад видиме. Без цих тихих завоювань усе просто зрозуміле було чуже її душі. Вона вміла й любила читати, але й у книзі читала переважно поміж рядками, як жила. Несвідомо, дякувати своєрідному натхненню, вона робила на кожному кроці величезну кількість ефірно-тонких відкриттів, несказанних та важливих, як чистота й тепло. Іноді – й це тривало не один день – вона навіть перероджувалася; фізичний опір життя провалювався, наче тиша в ударі лучка; й усе, що вона бачила, чим жила, що було довкруги, оберталось мереживом таємниць в образі повсякдення. Не раз, хвилюючись, йшла дівчина вночі на морський берег, де, дочекавшись світанку, цілком серйозно виглядала корабель з Пурпуровими Вітрилами. Ці хвилини вона мала за щастя; нам важко так піти в казку, їй було б не менш тяжко відбігти її влади й чару. Іншим часом, міркуючи про все це, вона щиро дивувалася собі, не вірячи, що вірила; усмішкою прощаючи море й сумно переходячи до дійсності, тепер, зсуваючи шлярку, дівчина пригадувала своє життя. Та м було чимало нудьги і простоти. Самотність удвох інколи важким каменем лежала їй на серці, та в ній утворилася вже та зморшка внутрішньої полохливості, та страдницька зморшка, з якою не додоти й не отримати пожвавлення. З неї глузували, кажучи: «В неї тямки немає», «не при своєму розумі», – вона звикла й до цього болю; дівчина частенько зазнавала образи, після чого їй у грудях щеміло, немов од удару. Як жінку капернські чоловіки обходили її десятою дорогою, проте багато хто підозрював, хоча дико й невиразно, що їй дано більше, ніж іншим, – тільки іншою мовою. Капернці божествили кремезних, здоровецьких жінок із масною шкірою грубих литок і міцних рук; тут загравали до дівок, ляпаючи по спині долонею і штурхаючи, мов на базарі. Ти п цього почуття скидався на немудру простоту ревіння. Ассоль так само пасувала до цього рішучого середовища, як пасувало би людям вишуканого нервового життя товариство примари, якби та вирізнялася усіма чарами Ассунти[9] або ж Аспазії:[10] те, що від любові, – про це тут годі й думати. Так у рівному гудінні солдатської сурми чарівній зажурі скрипки не до снаги вивести суворий полк з-під впливу його прямих ліній. До того, що сказано в цих рядках, дівчина стояла спиною. Та поки вона муркотіла пісеньку життя, маленькі руки працювали запопадливо і спритно; відкушуючи нитку, вона дивилася далеко поперед себе, та це не заважало їй рівно підгортати рубець і класти петельний шов із чіткістю кравецької машини. Хоча Лонгрен не повертався, за батька вона не переживала. Останнім часом той часто плавав уночі рибалчити або просто провітритися, її не теребив страх: вона знала, що батько не доскочить лиха. З цього погляду Ассоль була ще тією маленькою дівчинкою, яка молилася по-своєму, щиро белькочучи вранці: «Добридень, Боже!» – а ввечері: «Прощавай, Боже!». На її думку, такого короткого знайомства з Богом було цілком достатньо для того, щоб він одвів біду. Вона ставала і на його місце: Господь вічно переймався справами мільйонів людей, тож до буденних тіней життя випадало, на її думку, ставитися з делікатним терпінням гостя, що, завітавши у дім, переповнений людом, чекає забіганого господаря, знаходячи притулок і харч по змозі. Упоравшись з шитвом, Ассоль склала роботу на столику в кутку, роздяглася й лягла. Вогонь уже згас. Вона хутко завважила, що немає сонливості; свідомість була ясна, мов у розпалі дня, навіть пітьма здавалася штучною; тіло, як і свідомість, відчувалося денним, легким. Серце стукало зі швидкістю кишенькового годинника; воно калатало, ніби поміж подушкою й вухом. Ассоль дратувалася, борсаючись, то скидаючи ковдру, то закутуючись у неї з головою. Врешті їй пощастило викликати звичне уявлення, яке допомагало заснути: вона подумки жбурляла камінці у світлу воду, спостерігаючи, як розбігаються легесенькі кола. Сон мовби чекав на це; він прийшов, пошепотівся з Мері, яка стояла у зголов’ї, і, скоряючись її усмішці, сказав довкруж: «Тс-с-с-с». Ассоль відразу ж заснула. До неї прийшов улюблений сон: квітучі дерева, туга, чари, пісні й таємничі з’явища, з яких, прокинувшись, вона пригадувала тільки полиск синьої води, яка підступала від ніг до серця з холодом і захватом. Побачивши це все, вона ще на хвильку затрималася в неймовірному краю, потім прокинулася й сіла. Сну не було, наче вона геть не засинала. Почуття новизни, радості й бажання щось зробити зігрівало її. Дівчина роззирнулася тим поглядом, яким оглядають нове приміщення. Просмикнувся світанок – не всією ясністю осяяння, а тим невиразним зусиллям, у якому можна розуміти оточення. Низ вікна був чорний; верх посвітлів. Знадвору, майже край рами, блищала вранішня зоря. Знаючи, що тепер не засне, Ассоль одягнулася, підійшла до вікна і, знявши гак, одвела раму. За вікном стояла уважна, чітка тиша; вона наче запала тільки зараз. У синіх сутінках мерехтіли кущі, трохи далі спали дерева; віяло задухою й землею. Тримаючись за верх рами, дівчина дивилася й усміхалася. Раптом щось, на кшталт далекого поклику, сколихнуло її зсередини й і ззовні, й вона немовби прокинулася ще раз від явної дійсності до того, що явніше та безсумнівніше. Від тієї хвилини сповнене безмежної радості багатство свідомості не полишало її. Так, розуміючи, слухаємо ми мову людей, одначе, коли повторити сказане, збагнемо ще раз, із іншим, новим значенням. Те саме було і з нею. Взявши стареньку і водночас завжди юну на її голові шовкову косинку, вона прихопила її рукою під горлом, замкнула двері й босоніж випурхнула на шлях. Хоча було порожньо і глухо, проте їй здавалося, що вона звучить, немов оркестр, що її можуть почути. Усе було їй любе, усе її тішило. Тепла курява лоскотала босі ноги; дихалося ясно й весело. У сутінковому просвітку неба темніли дахи й хмари; дрімали загорожі, шипшина, городи, сади й ніжно видимий шлях. У всьому помічався інший лад, ніж удень, – той самий, але в зниклій раніше відповідності. Усе спало з розплющеними очима, нишком розглядаючи дівчину, яка проходила мимо. Вона йшла що далі, то хутчіш, аби якнайшвидше лишити за спиною поселення. За Каперною тяглися луки; за луками на схилах берегових пагорбів росли ліщина, тополі й каштани. Там, де шлях скінчився і перейшов у глуху стежину, біля ніг Ассоль м’яко завертівся чорний пес із білими грудьми і промовистою напругою у погляді. Пес, упізнавши Ассоль, скавулячи й манірно викручуючи тулуба, рушив поруч, на пару з дівчиною мовчки пристаючи на дещо зрозуміле, як «ти» і «я». Ассоль, зиркаючи в його чесні очі, була твердо впевнена, що пес міг би заговорити, якби не мав прихованих причин мовчати. Помітивши усмішку супутниці, той весело зморщився, крутнув хвостом і рівно побіг уперед, одначе раптом байдужно сів, діловито пошкрябав лапою вухо, в яке вночі вп’явся його вічний ворог, і рвонув назад. Ассоль увійшла у високу лучну траву, що бризкала росою; тримаючи руку долонею вниз над її волоттям, вона йшла, тішачись струмливому доторку. Заглядаючи в особливі риси квітів, у плутанину стебел, дівчина розрізняла там майже людські натяки – пози, зусилля, порухи, риси і погляди; її не здивувала б тепер процесія полівок, бал ховрашків чи грубі веселощі їжака, що лякає сонного гнома своїм форканням. І справді, їжак, сіріючи, викотився перед нею на стежину. «Хух-хух», – уривчасто прогугнів він, сердитий, як візник, бува, сердиться на перехожого. Ассоль говорила з тими, кого розуміла й бачила. «Добридень, хворий», – сказала вона бузковому півникові, що його здірявив хробак. «Треба посидіти вдома», – це стосувалося куща, який застряг посеред стежки і його відтак обшарпало вбранням перехожих. Великий жук чіплявся за дзвіночки, згинаючи рослинку і щоразу падаючи, та вперто штовхався лапками. «Скинь гладкого пасажира», – порадила Ассоль. Жук справді не втримався і з хряском шугнув убік. Так, хвилюючись, дрижачи і сяючи, підійшла вона до схилу пагорба, затаївшись у його заростях од лугового простору, проте оточена тепер справжніми своїми друзями, які – вона знала це – говорять басом. То були великі старі дерева серед жимолості й ліщини, їхнє поникле гілля торкалося верхніх листків на кущах. У спокійно навислому великому листі каштанів стояли білосніжні китиці квітів, і дух їхній перемішувався з запахом роси і смоли. Стежина, встелена ребрами слизького коріння, то падала, то дерлася на схил. Ассоль почувалась як удома; віталася з деревами, як із людьми, себто стискаючи їхнє широке листя. Вона йшла, шепочучи то подумки, то словами: «Ось ти, ось другий ти. Як же багато вас, братики мої! Я йду, братики, поспішаю, пустіть мене! Я вас упізнаю всіх, усіх пам’ятаю і шаную». «Братики» велично гладили її, чим могли, – листям, – і по-родинному рипіли у відповідь. Вона вибралася, закалявши ноги у землю, до урвища над морем і стала на краю нього, ледь зводячи дух од швидкої ходи. Глибока, непереможна віра, тріюмфуючи, пінилась і шуміла в ній. Вона розкидала її поглядом за обрій, звідки легким шумом берегової хвилі поверталася вона назад, пишаючись чистотою лету. Ти м часом море, обведене на обрії золотою ниткою, ще спало; тільки над урвищем, у калюжах берегових ям, здіймалась і спадала вода. Сталевий біля берега колір сонного океану переходив у синій і червоний. За золотою ниткою небо, спалахуючи, сяяло величезним віялом світла; білі хмари зайшлися прозорим рум’янцем. Тонкі, божественні барви світилися в них. На чорні далі лягла вже тремтяча снігова білина; піна блищала, й багряний розрив, спалахнувши посеред золотої нитки, жбурнув океаном, до ніг Ассоль, ясно-червоні хвильки. Вона сіла, підібгавши ноги і руками охопивши коліна. Уважно нахиляючись до моря, вбирала вона обрій великими очима, в яких не лишилося вже нічого дорослого, – очима дитини. Все, на що вона чекала так довго й палко, діялося там, на краю світу. Ассоль бачила в країні далеких безодень підводний пагорб; з поверхні його стриміли вгору виткі рослини; серед їхнього круглого листя, прошитого біля краю стеблом, сяяли химерні квіти. Верхнє листя блищало на поверхні океану; той, хто нічого не знав, як знала Ассоль, бачив лише тріпотіння й блиск. Із заростей виринув корабель; він виплив і зупинився якраз посеред заграви. З цієї далини він виднів ясно, мов хмаровиння. Розкидаючи веселощі, він палав, як вино, як троянда, кров, уста, червоний оксамит і червоногарячий вогонь. Корабель ішов просто до Ассоль. Крила піни тремтіли під могутнім тиском його кіля; випроставшись, дівчина притисла руки до грудей, та чудовна гра світла перейшла у жмурки: встало сонце, і яскрава повнота ранку зірвала полог з усього, що ще розкошувало, потягаючись на сонній землі. Дівчина зітхнула й роздивилася довкола. Музика замовкла, проте Ассоль була ще в полоні її дзвінкого хору. Це враження потроху слабшало, потім стало спомином й урешті звичайнісінькою втомою. Вона лягла у траву, позіхнула і, блаженно заплющивши очі, заснула – по-справжньому міцним, як молодий горіх, сном, без клопотів і видінь. Її збудила муха, що блудила по голій ступні. Неспокійно покрутивши ніжкою, Ассоль прокинулася; сидячи, заколювала вона розпатлані коси, доки Ґреєва каблучка не нагадала про себе, проте, гадаючи, що це якесь стебельце, що застрягло між пальцями, вона випростала їх. Що незручність нікуди не поділася, то вона нетерпляче піднесла руку до очей і випросталася, миттю схопившись із силою хлюпітливого водограю. На її пальці сяяла промениста Ґреєва каблучка, мов на чужому, – своїм вона не могла визнати його цієї миті, не відчувала палець свій. – Хто це пожартував? Хто пожартував? – стрімко зойкнула вона. – Хіба я сплю? Може, знайшла та забула? Схопивши лівою рукою праву, на якій була каблучка, з подивом роззиралася вона на всі боки, випитуючи поглядом у моря й зелених поростів; але ніхто не ворушився, ніхто не зачаївся в кущах, і в синьому, ген-ген осяяному морі не було жодної ознаки, і Ассоль закрасилася рум’янцем, а голоси серця сказали віще «Так». Не було пояснень тому, що сталося, проте без слів і думок знаходила вона їх у дивному почутті своєму, й уже близькою стала їй каблучка. Тремтячи всім тілом, зірвала вона її з пальця, тримаючи у жмені, наче воду, роздивилася, – всією душею, всім серцем, усім радінням і ясним забобоном юності, – потім, сховавши за нагрудник, Ассоль тицьнула обличчя в долоні, з-під яких нестримно виривалась усмішка, й, опустивши голову, помалу пішла зворотним шляхом. Отак, – випадково, як кажуть люди, що вміють читати й писати, – Ґрей і Ассоль знайшли одне одного вранці літньої днини, сповненої неминучості. V. Рихтування до бою Ступивши на палубу «Секрета», Ґрей кілька хвилин стояв непорушно, гладячи голову з потилиці на чоло, що означало страшенне сум’яття. Неуважність – неясний рух почуттів – відбивалася на його обличчі безчулою посмішкою сновиди. У цей час його помічник, Пантен, сунув шканцями[11] з полумиском смаженої риби; побачивши Ґрея, він завважив дивний стан капітана. – Може, Ви забилися? – обережно поцікавився він. – Де були? Що бачили? Утім, це, звісно ж, ваша справа. Маклер пропонує вигідний фрахт, із премією. Та що це з вами?… – Дякую, – мовив Ґрей, зітхнувши, наче розв’язаний. – Мені саме бракувало звуків вашого простого, розумного голосу. Це ніби крижана вода. Пантене, повідомте людям, що сьогодні ми виважуємо якір і переходимо в гирло Ліліяни, миль за десять звідси, її течію перебито суцільними мілинами. Дістатися гирла можна тільки з моря. Прийдіть по мапу. Лоцмана не брати. Поки що все… Еге, вигідний фрахт мені потрібен як торішній сніг. Можете так і сказати маклерові. Я вирушаю до міста, де затримаюся до вечора. – Що ж сталося? – Нічогісінько, Пантене. Я хочу, щоби ви зважили на моє бажання уникати будь-яких розпитів. Коли настане момент, я повідомлю вам, у чому річ. Матросам кажіть, що буде ремонт, що місцевий док зайнято. – Гаразд, – безтямно сказав Пантен у спину Ґреєві, який уже йшов геть. – Буде зроблено. Хоча розпорядження капітана були цілком доречні, помічник витріщив очі й занепокоєно помчав з полумиском до себе в каюту, бурмочучи: «Пантене, тебе спантеличили. Чи не хоче він спробувати контрабанду? Чи не піднімемо ми часом чорний піратський прапор?» Одначе тут Пантен заплутався в найбожевільніших припущеннях. Поки він нервово трощив рибу, Ґрей спустився до каюти, взяв гроші й, переїхавши бухту, з’явився в торгових кварталах Лісса. Тепер він діяв уже рішуче і спокійно, до дрібки знаючи все, що буде на чудовному шляху. Кожен порух – думка, дія – гріли його тонкою втіхою мистецької праці. Його план склався миттєво й об’ємно. Його поняття про життя зазнали тієї останньої навали різця, після якої мармур супокійний у своєму неймовірному сяйві. Ґрей побував у трьох крамницях, надаючи ваги вибору, позаяк подумки бачив уже потрібну барву й відтінок. У двох перших крамницях йому показали шовк базарних барв, покликаних задовольнити сяку-таку пиху; у третій він знайшов зразки складних ефектів. Господар крамниці радісно метушився, викладаючи залежані тканини, та Ґрей мав вигляд статечного анатома. Він терпляче розбирав сувої, відкладав, зсував, розгортав і дивився на світло таку кількість червоних відрізів, що прилавок, завалений ними, здавалося, спалахне. На носак Ґреєвого чобота лягла пурпурова хвиля; на його руках та обличчі сяяв рожевий відблиск. Порпаючись у легкому спротиві шовку, розрізняв він барви: червона-бліда, рожева й рожева-темна; густе шумовиння вишневих, помаранчевих і похмурно-рудих тонів; тут були відтінки всіх сил і значень, різні в своєму позірному спорідненні, як слова: «чарівно», «прекрасно», «чудово», «довершено»; у складках чаїлися натяки, недоступні мові зору, та справжня пурпурова барва довго не впадала в око капітанові. Що приносив крамар, було незле, та не викликало ясного і твердого «так». Нарешті одна барва звернула на себе безпорадну увагу покупця; Ґрей сів у крісло до вікна, витяг із шумкого шовку довгий кінець, кинув його на коліна і, розкинувшись із люлькою в зубах, став споглядально непорушний. Ця цілковито чиста, мов багряний ранковий струмінь, повна шляхетних веселощів і величності барва була саме тією гордою барвою, що її шукав Ґрей. В ній не було змішаних відтінків огню, пелюсток маку, гри фіолетових чи бузкових натяків; не було й сині, ні тіні – нічого, що викликає сумнів. Вона жевріла, мов усмішка, звабою духовного відображення. Ґрей так замислився, що забув про господаря, який чекав за його спиною з напруженням наструнченого мисливського пса. Стомившись чекати, гендляр нагадав про себе тріском відірваного клаптя тканини. – Зі зразками годі, – сказав Ґрей, підводячись, – цей шовк я беру. – Весь шматок? – поштиво сумніваючись, спитав гендляр. Та Ґрей мовчки дивився йому в лоба, аж крамар дещо знахабнів. – Якщо так, то скільки метрів? Ґрей кивнув, просячи заждати, й вирахував олівцем на папері потрібну кількість. – Дві тисячі метрів, – він із сумнівом оглянув полиці. – Так, щонайбільше дві тисячі. – Дві? – сказав господар, гарячково підскакуючи, мов підкинутий пружиною. – Тисячі? Метрів? Будь ласка, сідайте, капітане. Чи не бажаєте глянути, капітане, зразки нових тканин? Воля ваша. Ось сірники, ось духмяний тютюнець, будьте ласкаві. Дві тисячі… дві тисячі по… – він сказав ціну, яка стосувалася до справжньої так, як клятьба до простого «так», одначе Ґрей був задоволений, позаяк нізащо не хотів торгуватися. – Дивовижний, найкращий шовк, – провадив крамар, – товар незрівнянний, тільки в мене знайдете такий. Коли він урешті зійшов увесь захватом, Ґрей домовився з ним про доставку, взявши на свій кошт видатки, заплатив за рахунком і пішов у супроводі господаря, що вшановував його наче китайського імператора. Ти м часом через вулицю від того місця, де була крамниця, мандрівний музика, настроївши віолончель, тихим смичком змусив її промовляти печально й гарно; його побратим, флейтист, засипав спів струн белькотанням горлового свисту; проста пісенька, якою вони наповнили очманілий од спеки двір, долетіла до Ґреєвого вуха, і той одразу ж утямив, що слід робити йому далі. Узагалі всі ці дні він був на тій щасливій висоті духовного зору, з якої виразно помічав усі натяки й підказки дійсності. Почувши звуки, що їх заглушало торохтіння ридванів, він увійшов у центр найважливіших вражень і думок, викликаних, відповідно до його вдачі, цією музикою, вже відчуваючи, чому і як вийде гарно те, що надумав. Поминувши провулок, Ґрей увійшов у домову браму, за якою щойно пройшла музична вистава. На той час музики збиралися йти геть; високий флейтист з виглядом затурканої гідності вдячно махав капелюхом, звертаючись до тих вікон, звідки летіли копійки. Віолончель уже вернулася під пахву свого господаря; той, утираючи спітніле чоло, чекав на флейтиста. – Чи ба, та це ж ти, Циммере! – сказав йому Ґрей, впізнаючи скрипаля, який вечорами звеселяв своєю пречудовою грою моряків, гостей корчми «Гроші на бочку». – Чого це ти покинув скрипку? – Високошановний капітане, – самовдоволено заперечив Циммер, – я граю на всьому, що звучить і тріскотить. Замолоду я був музичним блазнем. Тепер мене тягне до мистецтва, і я з горем бачу, що загубив непересічний дар. Тим-то я, мудрий по шкоді, люблю відразу двох: віолу і скрипку. На віолончелі граю вдень, а на скрипці вечорами, себто немовби плачу, ридаю за пропащим талантом. Чи не пригостите винцем, га? Віолончель – це моя Кармен, а скрипка… – Ассоль, – сказав Ґрей. Циммер не дочув. – Атож, – кивнув він, – соло на тарілках чи мідних рурках – інша річ. Утім, що мені?! Хай гримасують усілякі блазні від мистецтва – я знаю, що у скрипці й віолончелі завжди спочивають феї. – А що ховається у моєму «тур-люр-лю»? – підійшовши, спитав флейтист, гінкий паруб’яга з баранячими блакитними очима й білявою бородою. – Ну ж бо, скажи! – Це дивлячись, скільки ти хильнув зранку. Часом – птах, часом – горілчаний чад. Капітане, це мій компаньйон Дусс. Я казав йому, як ви смітите золотом, коли п’єте, й він заочно закоханий у вас. – Ще б пак, – сказав Дусс, – я люблю жест і щедрість. Та я хитрий, не вірте моїм огидним лестощам. – Ну ось що, – сміючись, кинув Ґрей, – часу в мене обмаль, а діло стоїть. Я пропоную вам гарно заробити. Зберіть оркестр, та не з жевжиків з парадними обличчями мерців, які в музичному буквоїдстві або – що ще гірше – в звуковій гастрономії забули про душу музики й тихо мертвлять естради своїми вигадливими шумами, – ні. Зберіть своїх, ті, хто змушує плакати щирі серця кухарок і лакеїв, зберіть своїх бродяг. Море й кохання терпіти не можуть педантів. Я б залюбки посидів з вами й навіть не за одною пляхою, але треба йти. У мене сила-силенна роботи. Візьміть оце і пропийте за літеру «А». Якщо вам до вподоби моя пропозиція, приїздіть під вечір на «Секрет». Він стоїть неподалік від головної дамби. – Згода! – вигукнув Циммер, знаючи, що Ґрей платить, мов цар. – Дуссе, вклонися, скажи «так» і крути капелюхом на радощах! Капітан Ґрей вирішив одружитись! – Отож бо, – просто сказав Ґрей. – Усі подробиці я вам повідомлю на «Секреті». А ви… – За літеру «А»! – Дусс, пхнувши ліктем Циммера, підморгнув Ґреєві. – Але… як багато літер в абетці! Дайте що-небудь і на фіту… Ґрей дав ще грошей. Музики пішли. Тоді він зайшов до комісійної контори й дав таємне доручення на велику суму – виконати терміново, упродовж шести днів. Коли Ґрей повернувся на свій корабель, агент контори вже сідав на пароплав. Надвечір привезли шовк; п’ять вітрильників, яких винайняв Ґрей, помістилися з матросами; ще не повернувся Летика, й не прибули музики; Ґрей подався погуторити з Пантеном. Слід зауважити, що кілька років Ґрей плавав з одним складом команди. Попервах капітан дивував матросів примхами несподіваних рейсів, зупинок – навіть по місяцю – в найбільш неторгових і відлюдних місцинах, але потроху вони перейнялися «греїзмом» Ґрея. Він часто плавав тільки з баластом, відмовляючись брати вигідний фрахт лише тому, що йому був не до вподоби запропонований вантаж. Ніхто не міг умовити його везти мило, цвяхи, якісь деталі до машин і всяку всячину, що понуро мовчить у трюмах, викликаючи бездушне уявлення про нудну необхідність. А проте капітан охоче вантажив садовину, порцеляну, звірину, прянощі, чай, тютюн, каву, шовк, цінні породи дерев: чорне, сандал, пальму. Все це відповідало аристократизмові його уяви, витворюючи мальовничу атмосферу; не диво, що команда «Секрету», вихована у такий спосіб, в дусі своєрідності, поглядала трохи згорда на всі інші судна, оповиті димом пласкої наживи. Однак цього разу Ґрей угледів запитання у фізіономіях: найдурніший матрос знав, що немає потреби робити ремонт у руслі лісової річки. Пантен, звісно ж, передав матросам наказ Ґрея; коли той увійшов, помічник його докурював шосту сигару: очма ні лий від диму, він тинявся каютою, наштовхуючись на стільці. Надходив вечір. У відчинений ілюмінатор застромилася золотава світляна пасмуга, в якій спалахнув лакований козирок капітанського кашкета. – Все готово, – понуро кинув Пантен. – Коли хочете, можна піднімати якір. – Вам, Пантене, слід було б знати мене трохи краще, – м’яко зауважив Ґрей. – Нема таємниці в тому, що я роблю. Щойно ми кинемо якір на дно Ліліяни, я викладу вам усе, й ви не марнуватимете таку купу сірників на кепські сигари. Ідіть знімайтеся з якоря. Пантен, ніяково посміхаючись, почухав брову. – Воно то, звичайно, так, – мовив він. – Та я, зрештою, – нічого. Коли він вийшов, Ґрей якусь хвилю ще посидів непорушно, дивлячись у прочинені двері, потім перейшов до себе. Ту т він то сидів, то лягав, то, дослухаючись до торохтіння брашпіля,[12] що викочував гучного ланцюга, збирався вийти на бак,[13] та знову замислювався і повертався до столу, креслячи на цераті пальцем пряму швидку лінію. Удар кулаком у двері вивів його з маніякального стану; він повернув ключа, впустивши Летику. Матрос, важко дихаючи, зупинився з виглядом гінця, який вчасно відвернув страту. – «Лети-но, Летико», – сказав я собі, – хутко заговорив він, – коли я з кабельного молу побачив, як танцюють довкруг брашпіля наші хлопці, попльовуючи на долоні. У мене око, ніби в орла. І я полетів. Я так дихав на човняра, що чоловік спітнів од хвилювання. Капітане, ви хотіли залишити мене на березі? – Летико, – сказав Ґрей, придивляючись до його червоних очей, – я чекав на тебе щонайшвидше вранці. Чи лив ти на потилицю холодну воду? – Лив. Не стільки, скільки було прийнято всередину, проте лив. Усе зроблено. – Кажи. – Не варто й казати, капітане. Ось тут усе записано. Беріть і читайте. Я дуже старався. Я піду. – Куди? – З докору ваших очей бачу, що ще холодної води на потилицю вилито було замало. Він обернувся і вийшов із дивацькими порухами сліпця. Ґрей розгорнув папірця; олівець, напевне, дивувався, коли виводив на ньому креслення, що нагадували розхитаний паркан. Ось що писав Летика: «Згідно з інструкцією. Після п’ятої години ходив вулицею. Дім із сірим дахом по двоє вікон збоку; при ньому город. Зазначена особа приходила двічі: по воду – раз, по скіпки для груби два. Коли запала темрява, прозирнув поглядом вікно, та нічого не побачив через фіранку». Потім ішло кілька вказівок родинного штибу, що їх Летика дістав, напевне, у запалі застільної балачки, позаяк меморій закінчувався трохи несподіваними словами: «У рахунок видатків доклав дрібку своїх». Одначе сутність цього донесення сповіщала тільки про те, що ми знаємо з першого розділу. Ґрей поклав папірця в стіл, свиснув вахтового і послав по Пантена, але замість помічника з’явився боцман Атвуд, обсмикуючи закасані рукави. – Ми пришвартувалися біля дамби, – сказав він. – Пантен послав дізнатися, чого ви хочете. Йому непереливки, на нього там наскочили якісь люди з сурмами, барабанами та іншими скрипками. Ви їх запрошували на «Секрет»? Пантен просить вас прийти, каже – у нього туман у голові. – Авжеж, Атвуде, – сказав Ґрей, – я точно кликав музик. Підіть скажіть їм, аби ішли поки що в кубрик. Побачимо потім, як їх влаштувати. Атвуде, скажіть їм і команді, що я вийду на палубу за чверть години. Хай зберуться. Вам і Пантенові, звісно, теж незле було б мене послухати. Атвуд підняв ліву брову, як одводять курок, постояв боком до дверей і вийшов. Ці десять хвилин Ґрей перебув, затуливши обличчя руками; він ні до чого не готувався й нічого не вираховував, – просто хотів подумки помовчати. Ти м часом його чекали вже всі нетерпляче і з цікавістю, повною здогадів. Він вийшов і побачив на лицях очікування якихось дивниць, та позаяк сам знаходив те, що діється, цілком природним, то напруга чужих душ відбилася в ньому легкою досадою. – Нічого особливого, – сказав Ґрей, сідаючи на схід-ник. – Ми простоїмо в гирлі річки доти, доки не поміняємо весь такелаж. Ви бачили, що привезено червоний шовк. З нього під орудою вітрильного майстра Блента зшиють «Секретові» нові вітрила. Відтак ми вирушимо, але куди – не скажу. В кожному разі, це тут, недалеко. Я їду до дружини. Вона ще не дружина мені, та буде нею. Мені потрібні червоні вітрила, аби ще здаля, як домовлено з нею, вона нас розгледіла. Ось усе. Як бачите, тут немає нічого таємничого. І годі про це. – Так, – сказав Атвуд, бачачи з усміхнених облич матросів, що вони приємно спантеличені й не наважуються говорити. – Так он воно що, капітане… Не нам, звісно, судити про це. Як хочете, так і буде. Я вас вітаю. – Дякую! – Ґрей міцно стиснув боцманову руку, але той, зробивши неймовірне зусилля, відповів таким потиском, що капітан відступив. Після цього підійшли всі, змінюючи один одного соромливою теплотою погляду і бурмочучи вітання. Ніхто не крикнув, не загомонів – щось не надто просте вчували матроси в уривчастих словах капітана. Пантен полегшено зітхнув і звеселів – його душевний тягар розтанув. Тільки корабельний тесля лишився чимось невдоволений. Мляво потримавши Ґреєву руку, він понуро спитав: – Як це ви надумалися, капітане? – Це як удар твоєї сокири, – сказав Ґрей. – Циммере! Покажи своїх хлопчаків. Скрипаль, ляскаючи по спині музик, випхнув з натовпу семеро чоловіків, убраних украй неохайно. – Ось, – сказав Циммер, – це – тромбон, не грає, а бухає, як із гармати. Ці двоє безвусих молодців – фанфари; як заграють, то миттю тягне воювати. Потім кларнет, корнет-а-пістон і друга скрипка. Усі вони – великі майстри обнімати жваву приму, себто мене. А ось і головний господар нашого веселого ремесла – Фріц, барабанник. У барабанників, знаєте, вигляд найчастіше розчарований, але цей б’є з гідністю, захоплено. У його грі є щось відкрите і пряме, як його палиці. Чи так усе зроблено, капітане Ґрей? – Напрочуд добре, – сказав Ґрей. – Усім вам призначено місце в трюмі, який цього разу, значить, буде завантажений різними «скерцо», «адажіо» й «фортисимо». Розійдіться. Пантене, віддавайте кінці, рушайте! Я зміню вас за дві години. Він і не помітив, як збігли дві цих години, бо минули вони в тій-таки внутрішній музиці, яка не полишала його свідомості, як пульс не полишає артерій. Він думав про одне, хотів одного, прагнув одного. Людина дії, він подумки забігав думками наперед, шкодуючи лише за тим, що ними не можна рухати так само просто і хутко, як шашками. Спокійна зовнішність його ніяк не говорила про ту напругу почуття, гудіння якого, немов гудіння великого дзвону, який б’є над головою, мчало в усій його сутності приголомшливим нервовим стогоном. Через це, врешті-решт, він заходився рахувати подумки: «Один… два… тридцять…», – аж сказав: «Тисяча». Така вправа подіяла; він був здатний нарешті поглянути зовні на все починання. Тут дещо здивувало його те, що він не може уявити, яка вона, Ассоль, у душі, бо ж навіть не говорив з нею. Він читав десь, що можна, бодай невиразно, збагнути людину, якщо, уявивши з себе цю людину, скопіювати вираз її обличчя. Щойно очі Ґрея поволі стали набувати невластивого їм дивного виразу, а губи під вусами вже складалися у слабку, лагідну усмішку, як, отямившись, він зареготався і вийшов змінити Пантена. Стояла темрява. Пантен, відкотивши комір куртки, ходив біля компаса і раз по раз кидав стерничому: – Чверть румба лівіш, лівіш. Стій! Ще чверть. «Секрет» ішов з половиною вітрил на ходовому вітрі. – Знаєте, – сказав Пантен Ґреєві, – я задоволений. – Чим? – Ти м само, що й ви. Я все розкусив. Ось тут, на містку, – він хитро підморгнув, світячи усмішці вогнем люльки. – Ану ж бо, – сказав Ґрей, раптово здогадавшись, в чому річ, – що ви там розкусили? – Найкращий спосіб провезти контрабанду, – прошепотів Пантен. – Кожен може ставити собі такі вітрила, які хоче. У вас геніальна голова, Ґрею! – Бідолаха Пантен! – сказав капітан, не знаючи, гніватися чи сміятися. – Ваш здогад дотепний, та кульгає на обидві ноги. Ідіть спати. Даю вам слово, що ви помиляєтеся. Я роблю те, що сказав. Він послав його спати, звірився з напрямком курсу й сів. Тепер ми його залишимо, бо йому треба побути наодинці. VI. Ассоль залишається сама Ніч Лонгрен згаяв у морі; він не спав, не ловив, а йшов під вітрилом хтозна-куди, слухаючи хлюпання води, дивлячись у пітьму, підставляючи обличчя вітрові й думаючи. У тяжкі години життя ніщо так не відновлювало сил його душі, як ця самотня блуканина. Тиша, сама тиша і безлюддя – ось що потрібно було йому для того, щоб ясно озвалися всі найслабші й найскутіші голоси внутрішнього світу. Цієї ночі він думав про майбутнє, про бідність, про Ассоль. Йому було вкрай тяжко полишити її навіть на якусь часину; крім того, він боявся воскресити стихлий біль. Може, ступивши на корабель, він знов уявить, як там, у Каперні, на нього чекає друг, що ніколи не вмирав, – і, повертаючись, він підходитиме до своєї домівки з горем мертвого чекання. Мері ніколи більше не вийде з дверей домівки. Проте він хотів, щоб Ассоль було що їсти, вирішивши тому вчинити так, як наказує турбота. Коли Лонгрен повернувся, дівчини ще не було вдома. Її ранні прогулянки батька не дивували; цього разу, одначе, в його очікуванні вчувалася легка напруга. Ходячи з кутка в куток, він на повороті раптом відразу побачив Ассоль; увійшовши стрімко й нечутно, вона мовчки спинилася перед ним, майже налякавши його світлом погляду, що виказував збудження. Здавалося, відкрилось її друге обличчя – те справжнє обличчя людини, про яке, зазвичай, промовляють лише очі. Вона мовчала, дивлячись в обличчя Лонгренові так незрозуміло, що він похапцем запитав: – Ти хвора? Відповіла вона не відразу. Коли сенс запитання добувся нарешті її духовного слуху, Ассоль стрепенулася, ніби гілка, зачеплена рукою, і засміялася довгим, рівним сміхом тихого тріюмфу. Їй треба було сказати щось, але, як завжди, не було потреби вигадувати – що ж саме. Вона мовила: – Ні, здорова… Чого ти так дивишся? Мені весело. Справді, мені весело, бо ж днина нині така гарна. А ти що надумав? Я вже бачу з твого лиця, що ти щось надумав. – Хай що я надумав, – сказав Лонгрен, вмощуючи дівчину собі на коліна, – ти, я знаю, зрозумієш, у чому річ. Жити ні з чого. Я не піду знову в далеке плавання, а наймуся на поштовий пароплав, який ходить між Кассетом і Ліссом. – Атож, – здалеку сказала вона, силкуючись збагнути його клопіт і справи і лякаючись, що їй не до снаги відмовитися від радощів. – Це кепсько. Мені буде нудно. Мерщій вертайся, – кажучи так, вона розквітала нестримною усмішкою. – Авжеж, мерщій, дорогенький, я чекаю. – Ассоль! – сказав Лонгрен, беручи долонями її обличчя й повертаючи до себе. – Кажи, що сталося? Вона відчула, що має розвіяти його тривоги й, притлумивши радість, зробилася серйозно-уважною, хіба що в її очах сяяло ще нове життя. – Чудило ти, – сказала вона. – Нічогісінько. Я збирала горішки. Лонгрен не надто повірив би у це, якби не його заглиблення у свої думки. Їхня розмова стала діловою та детальною. Матрос сказав доньці, щоб вона склала йому торбу, перелічивши усі необхідні речі, а тоді дав кілька порад. – Я повернуся днів за десять, а ти застанови мою рушницю й сиди вдома. Якщо хтось захоче тебе скривдити – скажи: Лонгрен невдовзі буде. Не думай і не журися за мене: лихого нічого не станеться. Відтак він поїв, міцно поцілував дівчину й, закинувши торбу на плечі, вийшов на міський шлях. Ассоль провела його поглядом, аж батько, урешті, сховався за рогом, і вона пішла додому. На неї чекала гора домашньої роботи, та вона забула про це. З цікавістю легкого подиву роззиралася вона довкруги, наче вже чужа цій домівці, такій улитій у свідомість з дитячих літ, що, здавалося, вона завжди носила її в собі, а тепер та домівка скидалася на рідні краї, які відвідали, перебувши хтозна-скільки літ у середовищі життя інакшого. Проте щось негідне привиділось їй у цій своїй відсічі, щось недобре. Вона сіла до столу, на якому Лонгрен майстрував іграшки, і спробувала приклеїти стерно до корми; дивлячись на цей дріб’язок, мимоволі побачила вона його великим, справжнім. Усе, що сталося вранці, знову піднеслось у ній дрожжю хвилювання, й золота каблучка, завбільшки з сонце, упала через море до її ніг. Не всидівши, Ассоль вийшла з дому й пішла до Лісса. Робити там їй було геть нічого, вона не знала, навіщо йде, та не йти не могла. Дорогою вона перестріла мандрівника, що хотів якось розібратися з тим, куди ж йому йти; вона доладно пояснила йому що слід і відразу ж забула за це. Весь довгий шлях подолала вона непомітно, наче несла пташку, яка поглинула всю її ніжну увагу. Біля міста вона трохи розважилася гомоном, який линув з його величезного кола, та воно не було владне над нею, як раніше, коли, лякаючи й затуркуючи, перетворювало на мовчазну боягузку. Вона протиставлялася йому. Поволі поминула кільцюватий бульвар, перетинаючи сині тіні дерев, довірливо й легко скидаючи оком на обличчя перехожих, рівною ходою, сповненою впевненості. Порода кмітливих людей упродовж дня не раз помічала невідому, дивну, як глянути, дівчину, яка проходила в яскравому натовпі у глибокій задумі. На майдані вона підставила руку струменеві з водограю, перебираючи пальцями відбиті бризки; потім, сівши на хвильку, перепочила й повернулася на лісову дорогу. Зворотний шлях вона зверстала зі свіжою душею, в гуморі мирному та ясному, ніби вечірня річка, яка змінила врешті барвисті свічада дня рівним у затінку полиском. Підходячи до села, дівчина побачила того самого вугляра, якому приверзлося, ніби в нього зацвів кошик; він стояв біля воза з двома понурими незнайомцями, вкритими сажею і брудом. Ассоль зраділа. – Добридень, Філіпе, – сказала вона, – ти що тут робиш? – Нічого, мухо. Відвалилося колесо, я його направив, а тепер ось курю та цвірінькаю з нашими хлопцями. Ти звідки? Ассоль промовчала. – Знаєш, Філіпе, – здобулася вона на слова, – я тебе дуже люблю й тому скажу лише тобі. Я незабаром поїду. Напевне, поїду назовсім. Ти не кажи нікому про це. – Це ти хочеш поїхати? Куди ж ти зібралася? – здивувався вугляр, питально розтуливши рота, через що його борода видовжилася. – Не знаю, – вона поволі оглянула галявину під в’язом, де стояв віз, зелену в рожевому вечірньому світлі траву, чорних мовчазних вуглярів і, подумавши, докинула: – Все це мені не відомо. Не знаю ні дня, ані години, ба – не знаю, куди. Більше нічого не скажу. Тому про всяк випадок – прощавай. Ти часто мене возив. Вона взяла величезну чорну руку й надала їй стану відносної трусанини. Обличчя робітника розкрило шпару непорушної усмішки. Дівчина кивнула, обернулася й пішла. Вона щезла так хутко, що Філіп і його приятелі не встигли й головою повернути. – Чудасія, – сказав вугляр, – ну ж бо, зрозумій її. Щось із нею сьогодні… таке й інше. – А й справді, – провадив другий, – чи то вона каже, чи то умовляє. Не наше діло. – Не наше діло, – мовив і третій, зітхнувши. Потім усі троє посідали на воза й, заторохтівши колесами по кременистому шляху, зникли в куряві. VII. Пурпуровий «Секрет» Була біла вранішня година; у величезному лісі стояла тонка імла, сповнена чудернацьких видінь. Незнаний мисливець, щойно полишивши своє багаття, рухався вздовж річки; крізь дерева сяяв просвіток її повітряних порожнин, одначе пильний мисливець оминав їх, розглядаючи свіжий слід ведмедя, що прямував у гори. Раптовий звук шугнув поміж деревами з несподіваністю тривожної гонитви; це заспівав кларнет. Музика, вийшовши на палубу, зіграв уривок мелодії, повної смутного, протяжного повтору. Звук тремтів як голос, який ховає в собі горе; посилився, усміхнувся смутним переливом і урвався. Далеке відлуння невиразно наспівувало ту саму мелодію. Мисливець, позначивши слід зламаною галузкою, дістався води. Імла ще не розвіялася; в ній згасали обриси величезного корабля, який поволі повертав у гирло річки. Його згорнуті вітрила ожили, звисаючи фестонами, розправляючись і вкриваючи щогли безпорадними щитами величезних брижів; чутно було голоси і кроки. Береговий вітер, намагаючись віяти, лінькувато смикав вітрила; нарешті тепло сонця подіяло як слід; тиск повітря посилився, розвіяв імлу й хлюпнув на реї, набравши легких пурпурових форм, наповнених трояндами. Рожеві тіні ковзали білиною щогл і снастей, усе було біле, крім розгорнутих, плавно рушених вітрил, – барви глибокої радості. Мисливець, який дивився з берега, довго тер очі, аж поки переконався, що бачить саме так, а не інакше. Корабель сховався за поворотом, а він і далі стояв і дивився; потому, мовчки стенувши плечима, подався до свого ведмедя. Поки «Секрет» ішов річищем, Ґрей стояв біля стерна, не довіряючи його матросові, – боявся мілин. Поряд сидів Пантен, у новому сукняному костюмі, в новому блискучому кашкеті, поголений і смиренно пиндючний. Він, як і раніше, не уявляв жодного зв’язку між пурпуровим вбранням і прямою метою Ґрея.