Орел впивався кігтями в рамено,
клював
печінку… Але не
про те я.
А
як тобі жилось
тоді, Климено,
нещасна,
вірна жінка Прометея?
Ой,
можна жити в
пущі і в
пустелі
і
можна харчуватися корою.
Але
коли підходила до
скелі
і
бачила… як він…
спливає кров‘ю!
І
як та кров
по каменю рудому
стікає
вниз і капає,
червона…
Ковтала
сльози і брела
додому
чучикати
свого Девкаліона.
Тужити,
ждати, жити як
в пустелі.
Чекать,
що хтось у
спину засміється: -
Це та, що
в неї чоловік
на скелі!
Він,
кажуть, злодій. Щось
украв здається.
(Ліна Костенко)
